І вона заходилася прокладати дорогу крізь те спітніле збіговисько. При собі мала, як завше, об’ємну торбину; фактично, цей конкретний екземпляр з її колекції нагадував радше невеликий ранець, і професорка нітрохи не вагалася використовувати його як таран. Стентон, упріваючи під вагою свого багажу, намагався не відставати.
Визначити, куди рухатися, було нелегко; стіни в кімнатах та коридорах позавішували зафарбованими у різні кольори полотнищами і казна-чим пообмальовували, тож на вигляд вони здавалися геть інакшими, ніж пополудні. Було принаймні світло: в саду за будинком, очевидно, стояв генератор, від якого через розбиті вікна протягнули кабелі всередину.
— Чорт, як усе організовано! — гиркнула через плече МакКласкі. — Аж не віриться, що це зробили за тих нещасних кілька годин. Якби ті придурки підходили так само креативно й інноваційно до пошуку роботи, то, може, й дебільних анархістів у світі було б менше!
Стентон ледь розчув, що вона каже. У кожному кутку висіли динаміки, і ді-джей додавати звуку зовсім не соромився.
Врешті вони таки знайшли дорогу вниз, у погріб, і зійшли не надто довгими сходами до виламаних дверей, що дивом трималися ще на одній завісі. Тих самих дверей, які люди Ньютона замкнули триста років тому.
Надія, що рейв-вечірка обмежувалася верхньою частиною будинку, відразу випарувалася. Тут відбувалося окреме дійство, ще несамовитіше, ніж нагорі. За пультами божевільно вистрибував інший ді-джей, на якому не було нічого, крім пари тісних лискучих шортів.
— Той нагорі грає лише драм-н-бейс, — закричала МакКласкі, — а от цей — реально стара школа, гай-енерджі-транс. Повне лайно, як на мене. Відколи дітваки перейшли з коноплі на «екстазі», вся музика зійшла на пси.
Хай чим накачалися тут гультіпаки, відривалися вони, видно, просто фантастично. Скакали і стрибали без упину, нікого й нічого не помічаючи навколо.
— Мого орієнтира нема, позначки на підлозі затоптали, — крикнув Стентон у вухо МакКласкі. Він кивнув у бік поламаного крісла, яке відкинули в темний кут схожого на печеру погреба. — Треба наново визначити координати.
Якщо хтось із молодих турків, які веселилися тієї ночі у занедбаному будинку, й здивувався, побачивши, що крізь натовп проштовхуються, напружено вдивляючись в екран супутникового навігатора, якась стара у вовняному кардигані та чоловік, одягнений на манір когось із персонажів «Копалень царя Соломона», то взнаки цього не дав. Це ж була врешті-решт спонтанна рейв-вечірка без жодних правил, де кожен міг поводитися, як сам собі бажав. Наче на підтвердження цього між МакКласкі і Стентоном раптом де не взялася дівчина з виголеною і вкритою татуюванням головою.
— Граніт! — заверещала вона англійською, хоч і з сильним акцентом. — Я тебе люблю, Граніте!
А тоді, миттю оголивши груди, схопила Стентона обома руками за голову і поцілувала.
На щастя, музика гриміла надто гучно, і ніхто, крім британців, цього вереску не почув, а то Стентона могла б умить оточити юрма шанувальників. Усе ж таки на вечірці зібралася молодь — цільова аудиторія його вебпроєкту. МакКласкі блискавично зцапала дівчину і відштовхнула геть.
— Ану вали звідси, бридка шалава! — гаркнула вона. — І цицьки свої прикрий. Що подумає твоя мати, га?
Стентон зиркнув на годинник.
— За дві хвилини північ! — крикнув він, а тоді знов уп’явся очима в навігатор. — Це он там, де лижуться ті двоє!
І тицьнув пальцем у бік молодої пари, що танцювала щока до щоки й лобок до лобка, злившись у пристрасних обіймах і вгризаючись одне в одного вустами.
— Холера! — верескнула МакКласкі. — Треба очистити вартівню, або ти залишишся тут, а пара п’яних напівголих студентів опиниться під замком у погребі в 1914-му!
Стентон втиснувся зі своїми ранцями й навігатором поміж безтямно розхитані постаті, а професорка тим часом спробувала звільнити для нього місце. Поплескала закохану парочку по плечах, та це нічого не дало. Тоді вона без зайвих церемоній просто повернулася до них своїм масивним задом, щосили штовхнула і закричала:
— Швидше, а то ті лизуни знов сюди пролізуть!
Тієї миті ді-джей обірвав музику і збуджено зарепетував у мікрофон турецькою. У відповідь з усіх кутків погреба залунали гучні зойки.
— Боже, — зиркнула на годинник МакКласкі, — залишилася хвилина. Вони починають зворотний відлік до дня народження!