Стентон уп’явся поглядом у навігатор; його тримав в одній руці, а другою відсторонював розтанцьовану молодь. Ступив іще один, останній крок, і показав професорці великого пальця: мовляв, усе, він на місці. По тому опустив на долівку обабіч свої ранці.
— Ні кроку! — закричала МакКласкі, відштовхуючи ошалілу від присутності зірки й далі напівголу дівчину, яка явно намірялася знову накинутися на Стентона з цілунками. Той стояв мов укопаний, а професорка, розмахуючи руками, кружляла навколо нього, наче дервіш у танці, й люто верещала у дещо збентежений і водночас розвеселений натовп:
— На хер! На хер! Всі назад! Звільніть місце! На хер!
— На хер! На хер! — весело виспівували молоді турки у відповідь на крики навіженої старої.
— Двадцять! Дев’ятнадцять! — розпочав турецькою зворотний відлік ді-джей, ведучи своїх слухачів останніми секундами 31-го травня 2025-го року.
Дівчина з оголеними грудьми знову кинулася на Стентона; явно мала намір зустріти північ, злившись із ним у поцілунку. Хтозна, може, то був її день народження, і вона вирішила, що Стентон — це подарунок для неї. Він відштовхнув її, та вона лише стрибнула знов, іще несамовитіше, широко розвівши руки і звузивши зіниці. Стрибнула прямісінько у те місце, яке намагалася оборонити МакКласкі. У Ньютонову вартівню.
А там обхопила Стентона за шию. Була сильна і рішуча. Він відчув її губи на своїх, відчув м’ятний смак її помади.
І тут губи зникли. Залишився лише смак.
— Я ж сказала: на хер! — заволав поруч голос МакКласкі. Виголена голова шарпнулася назад, а у повітрі просвистів і врізався прямо їй в обличчя товстий, помережаний вузлуватими венами й усипаний пігментними плямами кулак. Дівчина явно була шокована, з розбитого носа хлюпнула кров. Наступної миті перед ним раптом виникла МакКласкі. Вона обхопила його руками за шию і міцно притислася, вчепилася, прикипіла до нього. Тепер уже він відчував у себе на губах колючі вусики професорки.
— Я з тобою! — закричала вона. — Тримай мене міцно!
— Чотирнадцять! Тринадцять! — виспівував навколо натовп.
— Ви що, здуріли?! — крикнув їй у лице Стентон. — Про ефект метелика пам’ятаєте? Змінити історію може будь-який крок! Чим більший збій, тим менше у нас шансів!
— Я буду обережна. Не дуже махатиму крильцями. Просто хочу побачити в Ковент-Ґардені Дяґілєва.
— Дев’ять! Вісім! — співав натовп.
Тут за МакКласкі з’явилася закривавлена дівчина й обхопила її руками за голову й обличчя, скородячи нігтями по щоках та очах. Стентон відчув, що втрачає рівновагу. За нього чіплялася МакКласкі, в ту вчепилася юна туркеня. Наступної секунди всі троє звалилися одне на одного й на підлогу, мало не позбивавши з ніг людей навколо.
— Шість! П’ять!
Стентон схопився на ноги буквально тієї ж миті. Його ранці стояли там, де він їх і поставив, позначивши місце. Обидві жінки теж намагалися підвестися.
— Три!
Йому треба було тільки ступити крок назад, поміж ранці.
Та тут він побачив, що туди ж намірилася й МакКласкі. На осяяне спалахами прожекторів обличчя професорки збіг якийсь геть нестямний, маніакальний, фанатичний вираз. Знову зметнулися вгору кулаки. В одному був затиснутий ремінь великої шкіряної торби, і вона саме замахувалася нею, готуючись ударити.
Ударити його, Стентона.
Хотіла піти з ним, та в разі потреби готова була йти і без нього.
— Два!
Він таки ступив між свої ранці і згрупувався, чекаючи удару торбою. А тоді зненацька повітря навколо голови МакКласкі вибухнуло осколками битого скла. У світлі стробоскопічних ламп, що миготіли в кутку позаду, ці осколки скидалися на розколиханий ореол із мерехтливих зірок.
Професорка зникла з очей, і Стентон побачив, що за нею стоїть та сама напівгола дівчина-туркеня; з підборіддя на груди їй стікала кров, а в руці вона стискала шийку від розбитої пляшки з-під шампанського.
— Один! З днем народження, Фейзо! — закричав ді-джей. — Mutlu yıllar! З новим роком!
14
Пітьма була безпросвітна.
Порушували її лише відблиски світла прожекторів на вечірці, які ще чіплялися за його засліплену сітківку.
Тиша була гнітюча. Порушувало її лише відлуння трансмузики, яка ще дзвеніла і гупала в нього у вухах.
Якщо він справді покинув час, у якому щойно перебував, осяяло його, то оце дедалі слабше відлуння і гойдливі світлі плями перед очима, — то останні образи і звуки світу та віку, що без сліду зникли з історії. Усі голоси того століття, всі зболені крики та зранені серця. Белькотіння та ревіння. Шепіт і спів. Щезло все. Щезло без жодного сліду.