Від того всесвіту тільки й зосталося, що відголоски натхненої Ібіцою клубної музики та відсвіти світлового шоу. Зосталося зовсім не надовго, потрапивши у полон до його чуттів. І швидко згасало, хоч якусь секунду-дві ще жило. Єдине чуттєве відлуння цілого століття безнастанних старань та прагнень усього людства.
І ще — смак м’ятної губної помади. Той смак залишився теж. А з ним — згадка про доторк дівочих губ.
Невже він таки в іншому світі?
Може, просто деінде у просторі? Застряг десь і ніде, у якійсь химерній місцині між небом і пеклом, заблукав у ньютонівській петлі?
Та ні, це вже дурня якась. Нікуди він не подівся. Хіба що відключився. Або на це збіговисько нагрянула поліція і вимкнула генератор. Тому-то тут і не чути ні звуку. І світла немає.
Але де ж тоді всі?
Стентон відчув, що кулаки у нього мимоволі стиснулися, міцно, аж до болю уп’ялися в долоні нігті. Такого з ним не траплялося ще зроду. Та це, схоже, допомогло дещо зосередитися.
Він наважився озватися і покликав:
— Агов? Професорко? Професорко МакКласкі?
Відповіді не було. Лише тиша ставала дедалі глибшою у міру того, як до неї звикали вуха.
Стентон поволі розтиснув кулаки і відчув, що руки у нього тремтять. Подолавши зусиллям волі тремтіння, він засунув руку в кишеню куртки і витягнув ліхтарик.
Настав момент істини.
Натиснувши на кнопку і спрямувавши промінь світла перед собою, Стентон побачив, що принаймні одна річ залишилася незмінною. Арка у стіні погреба, на тлі якої з-за професорки МакКласкі, що вже падала, виринуло обличчя тієї дівчини, нікуди не поділася. Такий собі затінений альков у цегляній стіні.
Він був у тому самому погребі, що й на кілька секунд раніше.
Але сам-один і, якщо не зважати на ліхтарик, у цілковитій темряві.
Стентон відчув, як звело у нього шлунок, і натужно ковтнув. На мить йому навіть здалося, що його зараз знудить.
Повівши ліхтариком убік, він побачив, що все навколо вкриває товстий, столітній шар пилу. В алькові, де ще якусь хвилину тому в нього на очах цілувалися і вигиналися у танці люди, тепер було повно прадавніх на позір пляшок.
На підлозі зовсім неподалік стояли невелике дерев’яне крісло і столик — обплетені павутиною, трохи погризені щурами. То було те саме, вже не поламане крісло, що його він того дня пополудні спробував був використати як орієнтир.
Того дня пополудні? То коли ж це було — того дня пополудні? Чи за сто одинадцять років у майбутньому? Хоч у такому разі не було більше ніякого майбутнього. Він якраз і прибув, щоб це майбутнє створити.
Стентон був не з боязких, аж ніяк. Гранітом його прозвали недаремно: у критичних ситуаціях він завжди володів собою, як ніхто інший. Та всього цього навіть йому було забагато. Ним злегка хитнуло, темрява перед очима попливла…
— МакКласкі! — окликнув він, хоч і знав уже, що відповіді не почує.
І не почув.
А тоді зробив щось геть несподіване для того, хто щойно опинився потойбіч межі, яку поки що не зважувався навіть окреслити, — поліз у кишеню і витягнув свій айфон. Натискаючи кнопку, сумнівався ще, чи апарат увімкнеться, але той, певна річ, увімкнувся, як і ліхтарик на хвилину раніше. Вони працюватимуть, аж доки не сядуть батареї, заряджені в іншому всесвіті, а в його спорядженні були пристрої, які дозволять зарядити їх знову. Тремтячими пальцями Стентон нишпорив по екрану: відкрив фото, там одразу ж — «Сімейний альбом».
І — ось вона. І вони. Кессі та діти. Усміхаються з мороку, промінячись світлом і осяюючи його обличчя. Так само, як осяювали колись його життя.
Стентон відчув, що сил у нього додалося. Якщо він і справді опинився там, де — сумнівів уже майже не зосталося — таки мав опинитися, то останнім відлунням зниклого століття були не відголоски та відсвіти випадкової рейвової вечірки, а ось ці коштовні, достоту безцінні образи найрідніших людей. Він і далі ніс їх із собою. Насамперед у серці, звісно, але й у цьому-от останньому — і водночас першому — на землі айфоні теж.
Вимкнувши телефон, Стентон поклав його назад у кишеню.
Пора було братися до того, що приготувала йому доля. До покладеної на нього місії. До справи Хроноса.
Взявши ліхтарик у зуби, він схилився по два свої ранці.
Промінь світла окреслив дугу — й упав на неї. МакКласкі. Лежала непритомна у нього під ногами.