— Де ви працюєте?
— У Кембриджі. Я декан Трініті-коледжу.
Він хотів був іще спитати, який сьогодні рік, але вирішив, що не варто: відповідь на це запитання могла викликати збурення у мізках і без контузії. Зі здатністю мислити у МакКласкі начебто все було гаразд, отже, якщо тільки обійдеться без набряку мозку, у неї, можливо, лише кілька днів сильно поболить голова. Доки не принесли лід, їй нічим більше не зарадиш.
Тепер, звісно, треба було покласти її у ліжко: завдання не з легких. Професорка була притомна, проте фізично ні на що не спроможна, а на додачу ще й гладка і стара. З черевиками, шнурки на яких позатягувались у вузли, і товстими вовняними колготами довелося добряче поморочитися; крім того, він іще й весь час хвилювався, щоб вона не гримнулася з унітаза на підлогу. Врешті-решт, добравшись до неосяжного на вигляд бюстгальтера й панталонів у стилі індастріал, Стентон вирішив на цьому й зупинитися.
Йому спало на думку глибше зазирнути до її торби, і від безсоромності старої шахрайки він аж присвиснув. Підготувалася вона до мандрівки цілком і повністю. У торбі знайшлися три комплекти спідньої білизни, довга чорна сукня, абсолютно в дусі відповідної доби, і бавовняна нічна сорочка з начосом — усе акуратно й компактно складене за вказівками з посібників для скаутів. Ще Стентон побачив там британські й німецькі паперові гроші та щось схоже на казначейські бони, чимало розмаїтих ліків і, на чимале своє здивування, навіть невеличкий пістолет — шестизарядний «руґер» із рожевого полімеру. Як примудрилася професорка провезти зброю, бодай і таку дівчачу на вигляд, він не мав жодного уявлення, проте у зброї, рожевій чи ні, розбирався і знав, що ця — таки вбивча, особливо з близької відстані. Стара і так уже сильно напартачила, втрутившись у його місію, та ще й дістала тепер по голові. Таку геть непередбачувану компаньйонку краще роззброїти, принаймні тимчасово, вирішив Стентон і, витрусивши патрони з магазина на долоню, поклав їх собі у кишеню. У торбі, схоже, було ще чимало всякої всячини — всередині вона, як то часто-густо з жіночими торбинами буває, виявилася значно місткішою, ніж здавалося зовні, — та досліджувати межі достоту зухвалої двоєдушності своєї колишньої професорки Стентон не мав часу.
Він зумів якось запакувати її в нічну сорочку і, піднатужившись, переніс на ліжко в одній із суміжних з вітальнею кімнат. Якраз тоді принесли лід, тож Стентон, скориставшись пóшивкою та рушником, зробив МакКласкі холодний компрес і знов оцінив ситуацію. Якщо лід убезпечить від набряку, все начебто має бути добре. Звісно, для людини, якій уже за сімдесят, зазнати такого удару — то не жарти, та МакКласкі, попри весь свій не надто здоровий спосіб життя, була ще міцною бойовою конячкою. Трохи удачі, і вона виборсається. Не те щоб йому вартувало особливо цим перейматися. Професорка виявилася брехливою, підлою зрадницею, яка задля того, щоб зробити собі приємність, поставила під загрозу всю місію. А проте він таки переймався. Адже вона завжди була йому до душі. І тепер, коли МакКласкі здійснила з ним стрибок крізь час і вони разом переживали найдивовижнішу, найхимернішу пригоду в історії людства, він сподівався, що їй усе ж пощастить побачити той дурнуватий балет, заради якого вона зважилася на таку авантюру.
Дихала професорка вже рівніше. Схоже, радше спала, ніж просто лежала непритомна. Зрештою, вони ж обидвоє на ногах від четвертої ранку попереднього дня. Стентон зиркнув на прегарний переносний годинник, що стояв на камінній полиці: було чверть на третю ранку. З урахуванням двогодинної різниці в часі між Лондоном і Центральною Європою вони не спали понад двадцять годин.
І сто одинадцять років.
Не дивно, що МакКласкі таки зморило.
А прокинеться — переживе ще те потрясіння. Потрясіння, яке йому й самому час уже потрохи усвідомлювати. І сприймати. Ньютон мав рацію. Надходив ранній ранок першого червня 1914-го року.
Від його дотеперішнього життя не зосталося ані крихти.
Окрім хіба що МакКласкі, але то була слабка втіха.
Він витягнув смартфон і подивився, чи немає сигналу, хоч і добре розумів, що ніякого сигналу тут бути не може. Але ж хто його зна? Ті технарі з університету збіса розумні, і якби вони завантажили йому застосунок, що дозволяє телефонувати крізь різні виміри часу і простору, то він не дуже і здивувався б. Проте нічого такого, ясна річ, не трапилося, і там, де ще напередодні зранку темніли чотири позначки, тепер було порожньо.
Стентон поліз у теку з музикою і прокрутив список мелодій. Може, щось послухати? Але ні, не варто. Надто вже це дивно.