— Еге ж, щось таке я й мав на думці.
— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими.
— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б.
— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли.
Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути.
— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь.
Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена.
— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, — відповів Стентон. — Це було вбивство.
МакКласкі підвела погляд від своєї чашки.
— Вбивство, Г’ю? Ти справді так думаєш?
— А як іще назвати ситуацію, коли маму з двома дітьми збивають на шаленій швидкості просто на пішохідному переході й тікають?
— Ну, якщо подивитися на це так…
— Я вважаю це вбивством. Якби міг, то засудив би кожного з них до смерті і сам виконав би вирок.
— А я б тобі куртку тим часом потримала, — сказала МакКласкі. — Але їх так і не знайшли? Всі четверо зникли й усе тут?
— Еге ж. Вернулися до того наркопритону чи метанолової лабораторії, звідки вилізли.
Стентон простягнув чашку, і МакКласкі хлюпнула туди ще коньяку.
— То ти просто взяв і відрізав своє колишнє життя? — запитала професорка.
— Десь так.
— А як же друзі?
— У мене ніколи не було їх багато. З моєю роботою так простіше.
— Родина?
Стентон зміряв МакКласкі дещо підозріливим поглядом.
— До чого це ви хилите?
— Просто підтримую розмову, Г’ю.
— Навряд. Вам потрібна відповідь.
— У такому разі, — різко відповіла МакКласкі, — ти міг би зробити мені ласку і відповісти.
Дивовижно, як легко, вмить вона перехоплювала ініціативу і змушувала співрозмовника оборонятися. Йому доводилося віч-на-віч стикатися у глушині з ведмедем — і він брав гору, а от упоратися за чашкою чаю з МакКласкі не міг. Звісно, не володіючи мистецтвом провадити бесіду, першою жінкою-деканом кембриджського Трініті-коледжу не станеш.
— Знаю, твоя мати померла, — вела далі професорка. — Цигарки, правда?
— Так, рак легенів.
— У принципі, їй ще пощастило. Якщо вже гинути, то принаймні від того, що тобі до вподоби. І ти, звісно, єдина дитина. Батько ще живий?
— Не знаю. Мені байдуже. Все одно я ніколи його не бачив. Ну, годі вже, професорко, що це за…
— А рідня твоєї дружини? — МакКласкі не дала збити себе з пантелику і гнула своє. — Це ж тепер, фактично, твоя сім’я. Горе мало б вас поєднати… ну, й таке інше.
Розуміючи, що не відкараскається, Стентон знизав плечима.
— Тактовність до ваших сильних сторін ніколи не належала, правда, професорко? Гаразд, якщо вже ви наполягаєте… Ні, з батьками Кессі я майже не спілкуюся. Вони — прихильники нью-ейджу, по суті, справжні гіпі. А тут, уявіть собі, їхня донька виходить заміж за військового, та ще й спецняка — просто терориста у формі, на їхнє переконання. Словом, вони з цим так і не змирилися. А та серія відео у мережі вибісила їх ще більше: вони забрали собі в голову, що я під’юджую різних придурків убивати рідкісних тварин. Я їм ніколи не подобався, смерть Кессі нічого не змінила. Після похорону я з ними не бачився.