— Чудово.
— Чудово? Чому чудово? До чого це все, професорко?
— На все свій час, Г’ю, — відказала МакКласкі. — Погода кепська, і в нас цілий день попереду. А де ж ти взагалі жив? Дома тебе не було, це мені відомо, і на Лох-Марі просидіти три місяці ти не міг. У листопаді там ударили такі морози, що не вижив би навіть ти.
— Та так, то тут, то там, — відповів Стентон. — У готелях, у хостелах усіляких. Часом ночую де попало. У дорозі час якось легше минає.
— Час до чого?
— До смерті, мабуть.
— То ти вирішив просто здатися?
— Що значить — здатися? Світ зійшов на пси, мені до нього байдуже… та й до себе самого байдуже теж.
— А що сказала б на це Кессі?
— Кессі більше нічого ніколи не скаже. Вона померла.
— Ти ж солдат, Г’ю. Навіть якщо тебе витурили. Хороші солдати не здаються.
Стентон усміхнувся. Нині таке не часто почуєш. Навіть в армії до різних старомодних понять на кшталт відваги та честі ставилися з глибокою підозрою. Їм бракувало «інклюзивності».
У двері постукали. Привезли сніданок.
— Вперед, Сал, — кинув один із посильних, доки професорка розписувалася у відомості. — Насолоджуйтесь.
Стентон ще ніколи не чув, щоб до МакКласкі зверталися на ім’я, та ще й отак його скоротивши.
— Еге ж, — сказала та, коли вони знову залишились самі, — тепер я Сал. Ну, гаразд, нехай. Ця новочасна культурна зрівнялівка винятків не знає. Але найсмішніше тут те, що хай скільки усі називають одне одного на ім’я, багаті далі багатшають, бідні — біднішають, і загалом усім на всіх начхати. Ну, хіба життя не прекрасне?
— Слухайте, професорко, — озвався Стентон, беручи тарілку зі смажениною, — ви збираєтеся мені сказати, навіщо ви мене сюди покликали, чи ні?
— Я спробую, але коли ти мене вислухаєш, то й сам, думаю, побачиш, що пояснити це не так просто.
— То спробуйте.
МакКласкі приклалася до яєчні з беконом, яку — Стентона мало не пересмикнуло від огиди — полила медом.
— Пояснити, що тут до чого, направду складно, я це знала, — з напханим ротом сказала вона. — Почнімо, мабуть, так… Якби ти міг змінити щось одне в історії, якби мав можливість повернутися в минуле і там, у певному місці і в певний час, щось змінити, то куди б ти вирушив? Що б зробив?
— Професорко, ви ж чудово знаєте, що…
— Г’ю, тут не про тебе особисто мова. Повернутися на ту вулицю в Кемдені й утримати свою дружину і дітей на тротуарі ти не можеш. Я хочу почути відповідь не суб’єктивну, а об’єктивну. З тобою і твоєю особистою трагедією це не пов’язано. Йдеться про нас усіх, про нашу глобальну трагедію. Про людство.
— До дідька людство. Я цій смердючій купці придурків дам іще покоління-друге, більше вона не протягне, та й по заслузі. Всесвіту без нас буде ліпше.
— Невже ми такі невиправні? — запитала МакКласкі.
— А хіба ні?
— Звісно, що ні. Раса, яка породила Шекспіра й Моцарта, невиправною бути не може. Ми просто збилися з дороги, у тім-то й річ. Але уяви, що ти можеш дати нам шанс виправитися. Один-єдиний шанс. Один-єдиний хід у великій грі на шахівниці історії. Що б ти вибрав? Що, на твою думку, стало найбільшою помилкою у світовій історії і, ближче до діла, що саме ти міг би зробити, аби цій помилці запобігти?
— Вся людська історія загалом була повною катастрофою, — не здавався Стентон. — Якщо вам так кортить її виправити, поверніться на кілька сотень тисячоліть назад і пристреліть першу мавпу, яка спробувала випростатися і прогулятися на двох, а не на чотирьох.
— Е ні, не годиться, таку ледачу демагогію та уявні апокаліптичні наслідки залиш собі. Мені потрібна відповідь належна, обґрунтована фактами.
— Сумуєте за своїми студентами, професорко? — поцікавився Стентон. — Без ваших «А що, якби…» вам і свята не милі?
— Якщо тобі так хочеться…
— Та ні, не хочеться. Щось я не в гуморі для таких забав.
— Ти взагалі ні для чого не в гуморі. Сам кажеш, що просто збавляєш час, доки не помреш, отже, кращого заняття все одно не маєш. А тут у нас Різдво і мінус десять за вікном. То чому б не зробити мені приємне? Поснідай. Ковтни ще коньяку і зроби ласку самотній старій карзі, яка так мріяла про бодай якесь товариство і знала, що ти ще самотніший за неї.