Тихим кроком пішла звати хазяйку, яка цілий день не виходила зі спальні. Читала романи й слухала музику.
А Ярижського знову не було вдома.
Чомусь усе погано в цьому домі коїлось без нього.
Зустріч за ґратами
Навскісні промені сонця заливали камеру попереднього ув’язнення, яку тепер симпатично називають СІЗО.
Боря Цокотюха знову попався.
І знову — ні за що.
Добряче набродившись по барвінківських вулицях, раптом побачив того, заради кого сюди й прибув — Кирила Свинаренка. Той сідав у новенький джип. Солідного чорного кольору. І сам увесь такий імпозантний, статечний, просто-таки випромінює ауру впевненості та успішності.
Побіг за ними обома — Кирилом та автомобілем, але тільки й встиг вдихнути повні легені вихлопних газів — шикарний джип стартував по-спринтерському жваво.
Борис не стримався, крикнув услід пару «задушевних» слів, й одразу почув іззаду:
— А чого це ти, пацан, матюкаєшся? У громадському місці!
— Пішов ти на фіг! — Боря ще не охолов. — Яке тобі тут громадське місце?
— Вулиця, — переконано запевнив його незграбний амбал з пісною пикою провінційного проповідника.
Цокотуха так само голосно й відважно виклав йому свою думку про цю вулицю та всіх осіб, які тут знаходяться, а цей мораліст виявився місцевим дільничним міліціонером, що прогулювався по морозцю з двома колегами. Всі троє підступно одягнені в цивільне.
Коротше, за півгодини протокол про злісне хуліганство раніше судимого Б.В. Цокотюхи було закінчено, а сам Борис Веніаминович знову опинився за ґратами. Разом з двома алкоголіками (по всьому видно — давно пустилися берега) та двома крадіями. Старший, добродушний кругловидий селюк просто поцупив у вредного сусіда вулик, давно хотів і собі завести бджілок, молодший, миршавий та прищавий, — досвідчений домушник. З ним і пішла задушевна розмова.
— Нє-а, — ваговито казав він Борі, чухаючи спину, — це ти, братан, помилився. Я всіх місцевих авторитетів знаю. У нас тут ніяких Свинаренків зроду не було. А джип такий тільки у Ярижського.
— Ти щось про нього знаєш?
— Чудак! Хто ж про нього не знає!
Пізнавальну бесіду перервав брязкіт запорів та командирський голос:
— Цокотюха! Ану, на вихід, з речами!
Речей не було.
Довгий темний коридор (спробував би він стати світлим з такими болотяно-зеленими стінами!). Тхне пилом та цвіллю. У спину підштовхує обов’язковий всюдисущий протяг.
Кабінет слідчого — праворуч.
Убого вмебльована наскрізь прокурена кімнатка. За столом — худий сутулий парубійко в темненькому костюмчику. Підняв очкасте обличчя з випнутими губами. Усміхнувся великими білячими зубами:
— Привіт, Барсе!
Боря остовпів.
Навпроти сидів його кращий інтернатський друг Вітька Кінчев на прізвисько Тюха.
— Ну, і діла… не сподівався я… Що ти тут… І… як же?
— І я, Борько, здивований. Аж дах їде до Америки. Ти — рецидивіст? Не сміши!
— А ти ж вроді збирався на професора…
— На все свій час.
— Слухай, я писав тобі, а листи поверталися. Ти чого не повідомив нову адресу?
Тюха подивився на нього так виразно, що, здавалося, й окуляри витріщилися. Мовчки поліз у шафу, геть захаращену теками, книжками й просто стосами несвіжого паперу. Поклав на стіл кілька обтріпаних конвертів з наклеєними клаптиками паперу «Адресат вибув». Листи адресувалися Б.В.Цокотюсі.
Вони потисли один одному піднесені догори руки завченим у дитинстві жестом — як спортсмени в якомусь старому закордонному фільмі. І Боря почав чи то пояснювати ситуацію, чи то скаржитися на долю:
— Ох, Вітюха, там закрили механічне відділення, мене перевели в Трудове, на економіста.
— Бачу, який з тебе економіст! Сидів за розтрату?
— Звідки ти знаєш?
— Елементарно! Знаєш, ким я тут працюю?
— Ким?
— Слідчим. Не витріщай очі, бо повипадають. Мені запропонували замість школи — у юридичний технікум, я й пішов. А зараз на заочному в юракадемії.
— То тепер до в’язниці мене колишній друг запроторить?
— Яка в’язниця? Забудь! Хлопці погарячкували. А ти також — «молодець»! На крок від зони — і знову нариваєшся. Ну, охолов у нас трохи — не будеш на всю вулицю матюки гнути. Кінчай хмуритись, зараз підемо до мене, посидимо. Розкажеш, чого такий сердитий. За годину я звільнюся.
Але через годину йому довелося слухати розповіді не старого друга, а свідків — доповіли про вбивство в домі Ярижських.
Коли ключі не потрібні
Це нагадувало гру. Марія щодня знаходила у себе в кімнаті підкинуті подарунки. І її останнім часом зблідлі щічки заливав хворобливий рум’янець, бо неважко було здогадатися — від кого ці приємні дрібнички.