Місцеві криниці завжди славилися своєю чистою водою. А ті, що розташовані поблизу описаного будинку, — ще й цілющою. Недарма ж у старі часи нею цікавилися відомі лікарі. Та й не тільки вони.
Старожили розповідали, що в домі у Барвіненків встигли погостювати й попити знаменитої водички і поетеса Леся Українка, і артистка Марія Заньковецька, і художник Мурашко, і академіки Чижевський, Вернадський та Кримський, що тут звучали чарівні голоси Соломії Крушельницької та Анастасії Вяльцевої. Звісно, то скоріше за все легенди, бо Леся Українка, як відомо, померла якраз у рік початку капітальної перебудови цього будинку, але диму без вогню не буває, хтось-таки й приїздив. Принаймні, груповий портрет родини Барвіненків, написаний рукою неповторного Мурашка, зберігся й досі прикрашає залу на другому поверсі разом із багатьма іншими полотнами та скульптурами, цінність яких визначала комісія, що майже три дні пиячила за рахунок Ярижського. І, звісно ж, винесла вердикт, що ані художньої, ані історичної цінності вони не мають.
І хіба ж не диво, що в усіх війнах, революціях та інших бідах вціліла багатюща музейна бібліотека, що її складають оті величезні старовинні книги у шкіряних палітурках зі срібним та золотим тисненням, які називають фоліантами? Це вам не покетбуки для читання стоячи в тісняві транспорту! Уявіть лише: ностальгічний зимовий вечір, ви берете в руки (обидві, бо важкуватий!) красивий важкий том, з пожовклими сторінками, зі старовинними буквами «ять» та «фіта», сідаєте в м’яке крісло біля каміну, запалюєте свічки… Ну, хай не свічки, краще так: присуваєте ближче торшер — і поринаєте у віддзвенілий світ. Вимкнений телевізор не нагадує про мерехтіння швидкоплинних подій, час іде тихо, повільно, він над вами не владний, навпаки: це ви стали володарями часу — перенеслися до іншої епохи та й існуєте там, скільки захочете самі.
Але погодьтеся: такі заманливі перспективи — не для натовпу галасливих відвідувачів музею, а для шляхетних і культурних хазяїв шикарного палацу. Будинок повинен мати таких господарів.
І ось вони з’явилися.
На згарищі
Восьма вечора взимку — це вже глупа ніч. Особливо в містечку, де вже й забули, що воно таке — вуличне освітлення. Чи й існувало воно коли-небудь?
Вітер, хуртовина, темрява. Поодинокі темні постаті — всі чимчикують кудись у бічні вулички.
Борис Цокотюха одначе не розгубився — він знав, куди йти. Та й простував собі — енергійно, порипуючи свіжим снігом.
Але раптом завмер на місці. Крізь мерехтіння дрібних сніжинок розгледів: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нічого не світиться, ганок перетворився на білий замет.
Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запаху — не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.
Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачив — він ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:
— Назад! Назад! Ми вже закриваємо!
Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.
Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:
— Я швидко.
У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтер’єр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщиць — нові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.
— Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!
Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогеньку — з провінційного погляду.
— Боже, глазам сваім ні вєрю!
Цокотюха скривився:
— Що, ніби привид з могили?
— Н-нєт. Проста не ажидала. — Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула: — Тібя атпустілі ілі сбєжал? — Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.
— А ви як гадаєте, тьотя Тося?
— Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.
Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками — з ковбасою та молочними продуктами:
— Дай-ка я абніму тібя, бандіта…