Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:
— Ти насавсєм — ілі как?
— Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. — Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо: — Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.
— А його й слід здимів, — знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. — Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопець — і крав? А він — свинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.
— Та де ж він?
— Поїхав! Аж загуло!
— А бізнес?
— Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!
— І куди подався?
— Нам нє дакладивал. Уєхал — і канци в воду, сам знаіш, — покривила губами Тося.
Борис посмутнішав:
— Може, хтось знає?
— Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.
— Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать…
— От іменно, промовчиш — цілішим залишишся.
— Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.
Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:
— А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?
— А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.
— Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!
— Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справа — бізнесова, а особисте життя — то інше.
Шишляннікова лише виразно хмикнула.
Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:
— Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?
Їй відповів нахабний фальцет:
— А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! — це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося:
— З чого тут вибирати? Два сорти сиру, три — ковбаси? Та й ті, мабуть, торішні?
— Не подобається — не беріть! — миттєво знайшлася юна продавщиця.
— А ти, красунечко, з відділом захисту прав споживача ще справи не мала? Я тобі цю радість влаштую. До речі, розмову нашу записую, — єхидно посміхаючись, він показав двома пальцями на свій плеєр.
— Ганько, не балуйся! — не витримала Глафіра Петрівна. — Обслужи людину!
— Да улибнісь і глазкі састрой, — ласкаво додала Тося. — Будіш парням грубіть — навєкі в дєвках астанішся.
Боря Цокотюха почухав підборіддя:
— Ладно, бувайте. Вам зачинятись пора.
— І куди ж ти?
— Піду, знайомих провідаю.
— Зажди, якщо ти до Леськи…
— Я знаю, що її нема.
— І куди подалася, знаєш? — вкрадливо спитала Глафіра Петрівна.
— На заробітки?
— Да уж, зарабаткі там — нє пазавідуіш. — Тьотя Тося піджала губи, а її колега вся скипіла від праведного гніву:
— У бордель їх усіх наш Свинаренко запроторив! Усім ансамблем! Співати, каже, до Турції поїдете. А там їх усіх у борделі попродали, — Глафірі Петрівні, схоже, подобалось чітко вимовляти це манке нетутешньою моторошністю слово — «бордель». Цокотюха сторопіло мовчав, і вона перейшла до подробиць: — Анжелка Ляшенчихина втекла дорогою — таке розповідала, таке, що — ну!
— Да уж, — підхопила Тося. — Паспартá у ніх сразу за граніцай атабралі, как толька таможню праєхалі. Клієнтав, гаварят, будіті абслуживать. Самі панімаіті — как. А кто аткажится — сєкір башка! І канци — в воду!
— Так, точнісінько так вона розповідала.
— А де вона зараз?
— Анжелка? В область перебралася. І батьки — за нею. А що ж робить? Хто ж тут залишатиметься, коли кожне на неї пальцем показує? А дівчина не винна.
— Ой, нє гаваритє мнє пра нєвіннасть! Ана, чо, газєт нє чітала? Ні знала, зачєм в Турциі наші дєвкі нужни?
— Таке! Їх же співати запрошували. І танцювати.
— А ані уши-та і развєсілі! Ні панятна штолі, там жи танцовщицамі прастітутак називают.
Борис відчув, як у нього під шапкою заворушилося коротеньке волосся. Він прочистив горло і спитав по-зеківськи хрипкувато:
— І що? З Лесею? Де вона?
— Хто ж знає? Поїхала й загула. У других дівчат і батьки є, та не знайдуть своїх тепер. І в суд подавали, і в міліцію. Шукають! А вона сиротою зосталася, то хто ж про неї знає?