Зойк серед ночі
Вічна пісня
Близько другої години ночі, коли в повітрі вже висів бучний гомін голосів, а господар квартири за допомогою величезних ножиць намагався обстригти вуса власному котові, в кімнаті нечутно рипнули двері.
Коло дверей зупинився незнайомий огрядний чоловік у шубі, без шапки. На носику одного з його елеганських черевиків затишно вмостилася незаймана сардинка, в лівій руці він тримав накрохмалений комірець, краватку й нову калошу.
Новоприбулий обвів присутніх тьмяними, застиглими в смуткові очима і, побачивши, як страховий агент Пухир намагається стати на голову, з полегшенням промовив сам до себе:
– Оце ж, напевне, і є «Березіль»...
– Помиляєтесь! – задиркувато перебив його господар. – Це приватне помешкання.
– Все одно, – безнадійно махнув рукою чоловік у шубі. – Драс-с-с...
Непевними кроками він підійшов до круглого столу, де сиділи гості, і почав вітатись: потиснув руку пухкій дамі, а старому сухенькому бухгалтерові уклінно поцілував пожовклу руку; потім помалу рушив далі, по черзі потискуючи й цілуючи руки.
Привітавшись зо всіма, він, не зупиняючись, вдруге почав свій круговорот навколо столу, потискуючи руки. Ще раз обійшов гостей – і почав третій круг.
– Досить! – крикнув усохлий бухгалтер. – Ви мені вже втретє цілуєте руку.
– Ну і чорт з вами, – байдуже сказав новий гість, гепнувшись в крісло. – Як с-с-с-ся маєте?
– Дякуємо! – закричали гості. – Зустрічаємо от Новий рік. А ви?
– Я, влас-с-сне, вже, – скорботно похнюпив голову незнайомий. – Тільки не дал-ли вони мені гов-вор-рити. Не дали! Вигнали... – Він гірко хлипнув. – І це називається – воля роб-бо... – він ударив себе в груди так, що задзвеніли численні коштовні брелоки, – робочого слова! Ах, ти ж, бож-же ж мій! Дозвольте хоч тут... Дозвольте висловитись...
Він тяжко підвівся, змахнув рукавом додолу тарілку, уважно подивився їй вслід, з докором похитав головою, махнув рукою («чорт з нею») і почав.
– Новий рік... Гм, да... Новий рік... – Він гірко посміхнувся. – Які страшні, дикі забо-бо-бони! Чому саме сьогодні, і чому саме новий? Га? А вчора ж що? Старий? О, бож-же ж мій! І це називається – культурні люди! А втім, вибачте. Отого ідіота з напіводрізаною бородою й маленькими безглуздими очима навіть коняка не визнає за культурну людину. Тавро кретинізму яскраво лежить на його обличчі. Що? То хазяїн? Здрас-с, хазяїн. Дуже приємно. Зніми мені, любчику, калоші. Не хочеш? От маєш двадцять копійок. Не хочеш? Ну, чорт з тобою.
Да-а... Так про що пак я? Ага, новий рік. Забобони... Прикро! Дуже-же прикро! Ну, чорт з вами. Вас не переробиш. Хай буде так. «З Новим роком, з новим щастям»... Хай... Так будьте ж ви хоч послідовні, майте ви мужж... пужж... нужж... тьфу! – мужність довести до кінця своє... гм! безглуздя... Прошу не смикати мене за рукав. Новий рік, нове щастя – значить, все мусить бути нове, все! Да-с! Все чисто нове – і край!
От ви, наприклад, громадянко... Ви не ховайтесь за фікус. Що? Жінка хазяїна? Плювать! От ви, жінко хазяїна, маєте старе обличчя, старанно замазане білилом і пудрою. До біса ж старе обличчя! Треба нове. Нове – і... і чорт з вами. Га? Чи не правду я кажу? Втекла? Прошу не хвицати мене ногою.
Або ж ви... як вас там? Касир? Так от, товаришу касире, ви напевне старого року наробили силу розтрат... Ви не вилуплюйте очей. Звідки я знаю? Не ваше собаче діло. Знаю – та й край. Так от – пошліть ви к чортам собачим ваші старі розтрати. Нового року все нове. Треба, значить, робити нові розтрати. Куди ви? Зараз уже пізно. Встигнете завтра. Побіг? Навдивовижу нетерплячий гражданінчик... Жаль мені його, Налийте мені, я хочу випити за нього, Упокой, господи, його душу...
А ви чого на мене дивитесь? Ви хто такий? Письменник Чулий? Знаю... чув: три книжки. Так то старі книжки! Нового року треба нові. Беріть олівець і пишіть нову книжку. Пишіть мені зараз же! Не хочете? А коли я калошою по пиці? Теж не хочете? Ну, чорт з вами. – Він безнадійно махнув рукою. – Однаково нічого путнього не напишете. Про вас ваші товариші-письменники так і кажуть: «І чого, – кажуть, – оця ще нездара преться в літературу? Паскудна, – кажуть, – напівдохла курка, і та краще оповідання надряпає. А не друкувати – незручно, потому – персона». Тікаєте? Посидьте ще, поговоримо. Не хочете? Ваше діло... Щасливий народ ці письменники: стало скучно – написав книжку і почитав...