_______________
(«Всесвіт», № 18, 1930).
Українські письменники в пантофлях
Ми любимо й знаємо українських письменників з їхніх книжок.
Читаючи їхні твори, ми уявляємо українських письменників заклопотаними людьми в колосальних окулярах, в атмосфері височенних, недосяжних світових питань.
Десь на диспуті ви можете почути від Слісаренка або від Андрія Панова такі слова, що у вас голова закрутиться від серйозности поставлених питань.
Це офіціальна, прилюдна постать українського письменника. Це зима.
Але ось надходить літо, пече сонечко, письменники лагодяться віддатися літньому відпочинкові, і на зміну офіціальному піджакові й жовтим черевикам приходять літні білі сорочки й сандалії.
Українські письменники в пантофлях... У цьому примітивному взутті вони зовсім, зовсім не такі, як в офіціальних лакерках чи елегантських жовтих черевиках.
Пригріває сонечко, вулицею Лібкнехта[18] летить, підстрибуючи, Павло Іванів.
– Павлушо! Куди ти?
Павло зупиняється і розгублено дивиться навкруги.
– Та, розумієш, позавчора у мене взяв колосальний короп. Я як смикну вудилище, а льоска – трісь!!
– Чекай, Павлушо. Що чути з твоїм романом?
– Роман? Роман лежить. Так я того коропа сачком!
– А як з курортними місцями?
– А хто й знав! Скажу тобі правду, що на Дінці зараз не дуже ловиться.
– А. коли ж воно добре ловиться?
– Та хто й зна. Отут у підручнику сказано, що погано ловиться, коли палить сонце, коли йде дощ, коли нема дощу, коли не палить сонце. А щоб правду тобі сказати, – так риба взагалі, на жаль, погано ловиться.
І скільки б ви не говорили з Павлушою Івановим, ви не почуєте від нього інших слів, крім:
– Насадка на гачок... Посипав принаду в річку... Риба підходить до поплавця, сачок, льоска, вудилище, блесна (теж слівце!).
А коли, на нещастя, поблизу іще пропливе зверхдредноутом гуморист Василь Чечвянський удвох із довгоногим Василем Вражливим, і ще нагодиться Яловий, – то краще не підходьте до них. Очі горять ліхтарями. Поплавці, вудилища, льоски, коропи зі свистом розтинають повітря.
Одного разу мені пощастило-таки порушити душевну рівновагу рибалок.
– Скажіть, товариші, – невинно запитав я, – де в рибалок бувають найбільші мозолі?
Письменники почали називати самі непідходящі частини тіла.
– Нізащо не вгадаєте! – злорадно сказав я. – Найбільші мозолі в рибалок бувають на внутрішній стороні ліктя, там, де згинається рука.
– Чому???
– Бо рибалки тільки те й роблять, що гатять себе по цім місці ребром долоні, показуючи: «От-такецького коропа вчора спіймав!»
На мене пролилася злива епітетів, які не ризикую опублікувати в газеті.
Треба ще зауважити, що Петро Панч нажив собі від рибальства мозолі в іншому місці, а саме – на шиї. Бо для того, щоб показати величину спійманого коропа, йому замало половини лівої руки. Він випростує її перед собою, а правою рукою в той час б'є себе за шиєю:
– От-такецький був короп!
Від цього й має на потилиці мозолі, бо показує «коропів» від двадцяти до дев'яноста разів на день.
Невідомо, куди дівалась би риба з українських річок, коли б її не виловлював Петро Панч. Її розплодилась би така сила-силенна, що під рибою не видно було б води.
Це фанатики, поети рибальської справи. І вилікує їх від цього згубного захоплення тільки могила.
Ви бачили колись Остапа Вишню? Ні?
Ось він суне повз Держдраму. В руках у нього сила пакунків. Ясно-сині ласкаві очі розсипають навкруги тепле проміння.
– Що це ви несете, Павле Михайловичу?
– Е, скандал! Вчора оце наглядів качку. Біжить, як скажена. Прикладаюсь із двостволки. З одного ствола – бац! З другого – бац. З третього – бац!
– Чекайте, Павле Михайловичу. Як же це «з третього ствола»? Адже ж у вас двостволка.
– Ай, не присікуйтесь, будь ласка! Хто то йде? Миколо! Олексію! А йдіть-но сюди!
Хвильовий з Досвітнім уже тут, тиснуть руки.
Скільки б ви не намагалися говорити з ними про щось, нічого у вас не вийде. Бо нічого ви не почуєте від письменників, крім:
– А я того селезня дуплетом з чотирьох стволів! Та вбив я, правду кажучи, одну качку, а сказав тридцять. А я, розумієш ти, вважаю, що найперша заслуга мисливця – це не встрелити свого товариша. Для цього, йдучи на полювання, рушницю треба залишити вдома під доглядом надійної людини.
Це наші мисливці.
Письменники з них далеко кращі, ніж мисливці, – і це щастя для української літератури.
18
Головна вулиця Харкова Сумська з 1919 року і до закінчення Другої світової війни тимчасово носила назву вулиці Карла Лібкнехта.