– Ну і здорово ж пише хлопець. Просто тобі від Шевченка не відрізнити.
– Та тут і відрізняти нічого, – каже хтось. – Бо він цього вірша у Шевченка повністю «здув». Підмішав трохи індустріалізації – та й годі.
Ну, прощайте, Тарасе Григоровичу. Вітайте там Пушкіна, Шекспіра, Льва Толстого й Гете. Другого разу напишу Вам більше і докладніше, а писати є про що.
А може, Ви сидите оце зараз на Олімпі біля радіоприймача або біля гучномовця і слухаєте мене? Ах, як би мені це було приємно.
Я часто читаю свої твори по радіо, але до цього часу не чув про них путнього одзиву. Чую тільки такі, від яких у мене тихо й безболісно в'януть вуха.
Прощайте, Тарасе Григоровичу. Або краще – до побачення.
З глибокою пошаною до Вас –
Ваш Леонід Чернов
__________________
(«Бюлетень Авангарду», 1928).
Другий лист до Т.Г. Шевченка
Вельмишановний Тарасе Григоровичу!
З моїм першим листом до Вас вийшла неприємність.
Якимсь чином він потрапив до рук Валер'яна Поліщука, і цей видрукував його в «Бюлетені "Авангарду"». Євген Касяненко[33] в «Культурі й побуті» негайно назвав мій лист «одверто халтурним» і натякнув, що коли раніше він, Касяненко, «поблажливо друкував» мене у своїх виданнях, то тепер, після мого «грєхопадєнія», двері його редакції для мене закриті, мабуть, навіки.
Гео Шкурупій теж не пропустив нагоди вилаятись: він поспішив повідомити читачів «Нової генерації», що мій лист до Вас «видержано в стилі дубових дотепів "Червоного перцю"», і взагалі сердиться на мене за те, що я іноді друкую свої маленькі оповідання в цьому журналі. Справді, за чим дивляться Остап Вишня й Василь Чечвянський? Як це вони й досі не догадалися запросити Шкурупія до редколегії «Червоного перцю» на роль борця з «дубовими дотепами»? А то справді виходить скандал: якийсь закордонний журнал повідомляє, що я стою в перших лавах прозаїків «Нової генерації» – і це нам усім псує нерви, а мене особисто псує як письменника: я починаю «губити перспективи».
От бачите, скільки неприємностей. Тим-то я дуже прошу Вас, Тарасе Григоровичу, подбати, щоб хоч цей лист не потрапив до друку, бо буде мені зле. Тим більше, що цього листа до Вас ми пишемо вдвох з Оксаною Забілою.
Дозвольте Вас заочно познайомити:
– Тарас Григорович Шевченко, відомий світові великий український поет.
– Оксана Забіла, молода українська артистка, героїня кількох українських фільмів.
Я знаю, що і Ви, Тарасе Григоровичу, і Оксана Забіла почервонієте, як молоді дівчата, соромливо й ніяково замахаєте на мене руками й скажете дуетом:
– Та що ви, їй-богу. Як вам не соромно говорити таке?
Та дарма. Це вже така вдача наша староукраїнська: що талановитіша людина, то менше вона себе виставляє, більше мовчить про себе і соромливо ховається в затінку. (Цілком вірне зауваження для старих часів та відповідне їм, але непридатне для новітніх, бо у вік електричної реклами скромність треба вважати за порок. – Ред,)
Однак до справи.
Після перших бурхливих привітань (ми не бачились три місяці) Оксана Миколаївна взяла мої руки в свої, заглянула мені в очі й суворо сказала:
– Леоніде, я вас питаю: що це за сезон?
– Да-а, сезончик, нічого сказать, – саркастично відповів я. – Порівняно з нашим сьогорічним мистецьким сезоном, найпохмуріший могильщик – це недосяжний зразок радости, оптимізму й бадьорости!
– Так в чім же секрет?
І ми почали, як завжди, палко дошукуватися причин.
Поговоривши пів години, ми раптом зупинились, розкрили очі й замовкли від здивування: наші думки, наші висновки, наші прагнення, наче частини добре зробленої машини, точка в точку сходилися на одному. Ми почали підганяти, збирати частини цієї машини; машина зашкварчала, шарпонувся маховик – машина запрацювала. Машина – найдоцільніша, воістину прекрасна дитина винахідливої людської думки.
– Оксано, – сказав я. – Напишемо про це Тарасу Григоровичу. Тільки від нього ми матимемо справжнє співчуття, пораду, допомогу.
– Напишемо.
І от ми з Оксаною Миколаївною сідаємо до столу і колективно пишемо до Вас, Тарасе Григоровичу, цього листа.
Над столицею звисла сіра вата осіннього неба.
Спалахнули рампи столичних театрів; почалися склоки між літорганізаціями; до МК[34] письменників почали бігати заклопотані товариші з вимогами негайно дати кімнати; видавництва мобілізують сили для боротьби з авансами; Досвітній з Вишнею виїхали на полювання; до Будинку імені Блакитного раз на місяць, рятуючись від дощу, забігають два-три письменники; під умілою рукою Сосюри й Копиленка зацокали більярдні шари – одним словом, почалося те, що в нас пишно називається літературним і театральним сезоном.
33
Касяненко Євген Іванович (1889-1938) – громадсько-політичний діяч, журналіст, перекладач. Редактор урядової газети «Вісти ВУЦВК» і додатку до неї – газети «Культура і побут» у 1926-1931 роках.
34
Місцком, місцевком (МК) письменників – виборний орган, який опікувався організацією письменників у профспілку та оформленням їхніх спілчанських прав, проблемами тарифів і авторських гонорарів, забезпечення літераторів житлом, санаторного й стаціонарного лікування, страхування та іншими матеріально-побутовими питаннями.