І одразу ж павутиння нестерпної сірятини оплутало наші мистецькі будні. Сонні осінні мухи безнадійно позіхають у редакторських фотелях; піднявши коміри, біжать на роботу заспані артисти; на чолі з Падалкою мляво лаються малярі; і навіть Євген Касяненко «поносіт» українських письменників за «кругову поруку» – тільки за інерцією, так би мовити, «по долгу служби».
В чім річ?
Епоха буяння творчих сил, епоха небувалого відродження пролетарської частини нації, епоха необмежених можливостей для творчого розвитку пролетарського мистецтва! І поруч – мокрі курки, психічний нежить, сонлива доктрина «ніколи подумати», «нема часу», бо день розбивається на тисячі дрібниць – дошкульних, малесеньких, миршавих, але владних, і вони обсмоктують, заїдають мистця, як блохи кудлатого собаку.
В чім же річ?
Багато ми говорили про це, Тарасе Григоровичу. Перед нашими очима – од великих до маленьких – пропливали, мов довженківські гайдамаки, українські мистці, однаково запряжені у важкий рипучий віз української культури: кожен в міру таланту й сил тягне його, поки вистачить сил, по важкому кам'янистому шляху в майбутнє. Раптом хтось когось укусив за ногу (бачили собак в упряжі?) – скавчання, вереск, склока, летять шматки шерсти... Ляскання батога – і знову спокій, тяжке хекання і рожеві стрічки висолоплених язиків.
Ми побачили, Тарасе Григоровичу, просту й жахливу в своїй оголеній простоті річ. І нам стало моторошно, що наші мистці настільки засліплені щоденною боротьбою, аж не бачать цього грізного гальма на колесах нашого допотопного авто:
Ми ще й досі не маємо справжнього мистецького суспільства.
Уявляємо, який скажений галас вчинили б мистецькі шептухи, салопниці[35], клікуші, єзуїти, ханжі, коли ми насмілилися б прилюдно сказати це. Вони утопили б нас у жовчі, підняли б на багнети, змішали б із багном в одній із тих смердючих калюж, куди вони намагаються повалити всіх, хто не хоче танцювати під їхню канонізовану дудку.
Ще б пак! На всіх перехрестях злочинно проголошують вони «благополучіє» на нашому мистецькому фронті, зі спритністю дрібних гендлярів вихваляють свій протухлий крам, цвенькають з висоти своєї конотопської дзвіниці про буяння мистецького суспільства. І раптом...
Раптом:
– Ми ще й досі не маємо справжнього пролетарського мистецького суспільства.
Так, це факт: літорганізації, мистецькі групи й групочки відгородилися одна від одної неперелазною стіною нетерпимости, замкнулися за перегородочками своїх вузеньких, парафіяльних, цехових інтересиків. З хуткістю чумацьких волів сонно пхаються вони «по дорозі в майбутнє » від резолюції до резолюції. Маляри й музики висовують заспані обличчя зі своїх барлогів раз на рік. Наших артистів ми бачимо тільки на сцені та десь у церобкоопівській черзі.
Мишачі нори з українлісівськими канапками[36] та дешевими килимами засмоктують людей.
І цього сезону це особливо впадає в очі.
«Де ж причини?» – запитаєте Ви, шановний Тарасе Григоровичу.
Причини в нас самих.
Навкруги гудуть заводи, росте Дніпрельстан, співають дроти, кричить радіо, мільйонні юрби святкують ХІ річницю Жовтня, сліпучі обрії відкриваються перед нами... А. в кожному з нас під модним піджаком сидить іще гергепа[37] – такий, знаєте, мистецький куркулик з Конотопа, Солопій Черевик у фетровому капелюсі – дурнуватий, але хитрий мужичонка. Інтереси власної клуні (театральної, літературної, малярської, музичної) він ставить над усе. Що йому українська й загальнолюдська пролетарська культура? Аби в його клуні було все гаразд! Українська культура вимагає жертв? Солопій Черевик цього не розуміє. На цю ділянку треба кинути всі ліхтарі, всі юпітери, всі смолоскипи? Треба спільно освітиити цей шматочок шляху? Солопій Черевик чухає потилицю:
– Нема часу, знаєте. У мене в самого роботи до чортового батька. Он мій Ванічка розквасив собі носа на новому романі.
Або:
– Яка там «спільна мистецька думка», коли у нас із прем'єрою не виходить. Павлушечка написав нам таку п'єсу, що хоч плач. Дні і ночі, плачучи, переробляємо.
І от, борсаючись по своїх клунях, письменники не ходять до театру («нема часу»), артисти дізнаються про новини літератури з десятих вуст («нема часу»), малярі махають руками на музик, композитори – на малярів, письменники – на артистів, артисти – на композиторів і малярів, музики – на всіх разом... – таке шалене махання навкруги, що починає крутитись голова. Літературний будинок імені Блакитного порожніє і в'яне, як нарцис під колесами авто.
36
Тобто меблі, виготовлені з деревини, якою розпоряджалося Українліс – Українське лісопромислове товариство на паях (пізніше Український державний лісозаготівельний і деревообробний трест).