Мишача нора, затишне кубельце засмоктує людину.
«Ліками від цього може бути зв'язок з масами, – цілком слушно пише один редактор. – Ближче до мас, глибше в маси того класу, пролетаріату, що його ім'ям нині так часто божаться. Глибше в маси, і вони вилікують од отого безнадійного скавуління».
Де один бік справи. Колись я Вам про це вже писав.
А от про другий бік варто поговорити.
Коли ми не хочемо остаточно запліснявіти по своїх конотопських мистецьких клунях, нам треба зараз же подумати про
негайну гостру реформу нашого мистецького співжиття.
Нам треба винайти нові, свіжі форми товариського єднання – без протоколів, секретарів, без портфелів, без засушливої офіціальної казенщини наших звичайних зібрань.
Коли б ми не боялися, що нас зрозуміють надто бульварно, по-богемському, з французьким буржуазним альковно-адюльтерним присмаком (найдуться, мабуть, і такі розумники), – ми сказали би, що
нам потрібен пролетарський мистецький салон:
блискавичні вибухи свіжої думки, гострої товариської критики, відчуття єдности, спільности нашої роботи, обопільної підтримки, запашної дружньої атмосфери, в якій могли б викристалізовуватись думки, ідеї, плани, де нарешті можна було б – horribile dictu[38] – також і відпочити після напруженої нервової роботи серед диму, скреготу й гуркотіння наших творчих буднів. Яблуні в'януть – яблуневі сади квітнуть вічно. Слава і радість яблуневим садам, а найбільша радість тим, хто з прокуреної, задушливої кімнати виходить у той сад – дихати яблуневим цвітом.
Будинок імені Блакитного моторошно порожніє, як трюм покинутого буксирного пароплава. Ось піщана пустеля, де на новому, зрошеному, угноєному, тисячеплодючому грунті, як одна зі складових частин нашої многогранної мистецької роботи, повинен повстати
пролетарський мистецький салон.
Сюди не треба буде притягати за вуха наших шановних мистців. Вони самі будуть прагнути своєї мистецької оселі, вони принесуть сюди свою творчу думку, бо тут їх будуть не тільки «поблажливо» вислуховувати. Тут під впливом мистецького тертя гартуватиметься єдина мистецька думка, тут освіжатиметься голова, буде оновлюватись творча істота, тут набиратимуть сили й досвіду молоді мистецькі паростки.
Будуть вечори, коли сюди завітає запрошений нами робітник від верстата, прийде робкор, червоноармієць, радянський службовець, робфаківець, учений, інженер, прийде нарешті запрошений із сільбуду селянин, що на два дні приїхав до столиці в своїх справах.
Ми порівняли це з нашими казенними інсценізаціями товариських вечірок у Будинку Блакитного – і нас охопила шалена людяна лють проти нашої пихи, ханжества, єзуїтства; а надто проти нашого нечисленного мистецького жіноцтва, що й досі навіть не спробувало вивести нас у яблуневий сад.
Тут ми хочемо, вельмишановний Тарасе Григоровичу, висловити одну єретичну думку, за яку нас – знаємо – підняли б на вила засохлі скопці, добровільні охоронці проклятої моральної спадщини канарково-фіранкових фортець.
Половину вини за весь цей мистецький нелад ми покладаємо на українське мистецьке жіноцтво.
Вірніше, на ті одиниці, що роблять з нами спільне діло, бо, суворо кажучи, з їхньої вини ми ще й досі не маємо українського мистецького жіноцтва.
Ось на кого падає майже історична вина за болотяну тишу, за мишачі нори, за тихі кубельця.
Це не жарт, не фейлетонний парадокс. Це серйозне й тяжке лихо, що гальмує й довго ще гальмуватиме поступ нашої культури.
Хто, як не вона, нова українська жінка-мистець, жінка-громадянка, міцна й культурна жінка-товариш по спільній роботі, хто, як не вона, заллє наш мистецький салон яскравим світлом бадьорости, волею до творчости, блискучою радістю, свіжістю молодости. Хіба не траплялось і Вам, Тарасе Григоровичу, з чадної задушливої кімнати вийти у весняний яблуневий сад?
Відкиньмо з огидою похабні й ханжеські посмішечки мистецьких салопниць, портфелястих людців, що хотіли б наше мистецьке суспільство перевернути на чоловічий монастир з брехливим ідіотсько-благочестивим пуританством зовні, про людське око, і гидкою, дрібненькою, слинявою розпустою вночі по темних кутках.