А це хто? А-а, Григорванч! Здрас-с... Вибачте, не помітив. З Новим роком, з новим щастям! Це ж хто коло вас? Жінка ваша? Соромно, Григорванчу. Соромно. Я червонію за вас. Чому? Та як же: новий рік, нове щастя, нове здоров'я, а ви й досі панькаєтесь з цією старою шкапою. Нову треба! Нов-ву!! Дайте їй три карбованці – і хай забирається, доки ціла. Що? Може, нема грошей? Так я можу позичити. Ось маєте. Беріть, беріть, завтра віддасте. Я процентів не вимагатиму, як отой-о здирщик, що вмостився там, у куточку з молоденькою дівчинкою. Новий рік – нові аліменти, пр-р-равильно! Грошей вистачить і на нові, і на старі. Я чув про нього. Думаєте, він справді – просте товариство «Кунст і Альберс»[1]? Чорта з два! Лихвар. Дає у борг гроші й дере сто процентів... З Новим роком, громадянине глитай, або павук! З новими процентами! Куди ж ви поспішаєте? Пішов? Ну і нехай...
Тяж-жко мені, громадяне. Новий рік, а немає в нас справжньої новини... От, наприклад, сидить молода гарненька дамочка, а поруч – якесь старе лисе опудало, напевне, чоловік. Ясно, як шоколад: «брак по рощоту». Вдома – велика родина, злидні – взяла та й продалась старому розпутникові. А надворі ж новий рік! Ох, боже ж мій! Кинь його, канашко[2]? Візьми собі нового, молодого мужа. От я, наприклад... подобаюсь тобі? Ну, йди до мене. Іди до дяді на ручки, дитинко. Я тобі аліментики платитиму. Не віриш? От маєш завдаток, п'ять карбованців. Що? Я п'яний? Брешете. Я все розумію, все бачу.
От чому тут, наприклад, на столі така стара скатертина... з діркою? Треба нову... Допоможіть мені здерти її зі столу. Р-раз!! Тепер буде нова. Не тягніть мене за плечі. Не плач, хазяїн. За тобою, брат, інші заплачуть. За тобою вже давно тюрма плаче. Пусти мої руки! Я хочу промовляти. Дайте висловитись. Дозвольте сказати пару теплих слів... Що? Нікого вже нема? Всі повтікали? А мені наплювать!
Фе, хазяїн, які в тебе гнилі старі зуби! Треба нові. От зараз ми це зробимо... Бац!!. Ну, що? Ще один зуб лишився? Можна ще раз. Бац!!. Тепер хочеш не хочеш, а треба вставляти нові. Не дякуй. Нема за що. Що? Міліціонер? Який міліціонер?
А-а, здрас-с-с, товаришу міліціонере. Станьте в сторонку, я тут промовляю. Що? До району? Старий прийомчик. Старий.. Соромно, товаришу міліціонере. І ви туди ж. Новий рік – щось нове треба придумати. О-о, горе-горе... Нові люди завжди страждали за правду.
______________
(«Червоний перець», № 1, 1928).
Фейлетон про закордон
Я ніколи не був у Західній Європі. Зате я маю багато друзів і знайомих, яким пощастило цього літа побувати за західним кордоном. Я – людина допитлива. Прочувши про повернення моїх приятелів, я негайно побіг до них:
– Розповідайте, товариші.
І мені розповідали...
– Так ви були в Німеччині?
– Був, був!
– Ну, як же там, розповідайте мерщій.
– Так як вам сказати? Надзвичайно.
– А Берлін як?
– О, Берлін! Такі, знаєте, вулиці... На вулицях – цілі юрби берлінців і берлінок. Просто диво.
– Ну, й що ж вони?
– Та нічого... Ходять. А є й такі, що їздять.
– На Унтер-ден-Лінден[3] були?
– Був, як же. Чудово. Надзвичайно весело. Тільки жаль, що цей театр був якраз закритий. Не пускають туди.
– А по театрах взагалі бували?
– Ні, не бував. Ніколи було, треба було вивчати, як розкладається буржуазія. Це не так легко, як ви думаєте. Весь вільний час на це витратив.
– А що вас найбільше вразило в Берліні?
– Найбільше? Чекайте... Ага! Уявіть собі, що всі там говорять німецькою мовою. Йому десять років, а він так по-німецькому й чеше. Далеко нашій Україні.
– Ну, а робітники як?
– Теж, уявіть собі, по-німецькому.
– Ні, я не про те. Я про стан робітництва.
– Стан... Стан нічого собі. Класова свідомість процвітає.
– Ну, а жіноцтво?
– Та як вам сказати? Є й погані, а зустрічаються такі, що – ех! Далеко нашій Укр...
Я встав і подумав: «Цьому йолопові просто бракує спостережливости. З нього обценьками слова не витягнеш».
Попрощався й побіг до другого.
– Мишо, розкажи мені про Німеччину.
– О-о, Німеччина!! Стільки цікавого, стільки нового.
– Ну, що ж там цікавого? Говори, говори.
– О-о, культура! В кожному німці стільки культури, що її вистачило б на цілу нашу округу. Комірці, наприклад. Захожу до крамниці. «Покажіть комірець». – «Будь ласка, півтори марки десяток». – «Півтори марки? Не мож-же бути! Дайте чотири десятки. Краватку маєте?» – «Будь ласка, п'ятдесят пфенігів штука». – «П'ятдесят пфенігів?! Та не мож-же бути! Загорніть два десятки. Зубний порошок – скільки? Сім пфенігів? Та не мож-же бути! Тридцять коробок. Пів сотні зубних щіточок».
1
«Кунст і Альберс» – товариство, яке відкрили німці з Гамбурга Густав Кунст і Густав Альберс на Далекому Сході Російської імперії і яке проіснувало до 1930-х років.
2
Канашка – фамільярне позначення жінки, яке виражає схвальну оцінку й захоплення її пікантною зовнішністю.