В перший же день мені довелось тут дуже перетремтіти.
Я сплю, як відомо, довше за всіх. Того ранку я прокинувся від удару по голові: розплющивши очі, я побачив над собою зава Будинку преси з якоюсь жінкою. Завбудинку необережно впустив мені на голову свій жахливо важкий портфель. Тепер він збентежено чухав потилицю і говорив:
– Я вас дуже прошу. Якомога швидше. Нас чекає авто. Там обідня перерва.
– Де?
– На шкіряному заводі.
– А де решта письменників?
– Снідають. Де ваші черевики? Поспішайте, товаришу.
Я одягся й побіг шукати товаришів.
В їдальні Чечвянський з Вражливим покірно чекали на Йогансена й Слісаренка. Ці двоє, як звичайно, побігли розшукувати дріб. Цей дріб якимсь прокляттям висів над нашими головами в Одесі. Увесь свій вільний час Йогансен зі Слісаренком акуратно розподіляють на дві рівні частини: першу вони витрачають на біль у шлунку, другу – на шукання дробу. Вони купують неймовірну кількість дробу. Я боюсь, що незабаром Слісаренко з Йогансеном вистріляють усіх зайців на Україні.
Я нервуюсь: біля готелю нас чекає автомобіль, а Йогансена нема. Я лечу на Дерибасівську, бігаю по всіх мисливських крамницях і в кожній дістаю стандартну відповідь:
– Були й зараз тільки вийшли.
Нарешті я ловлю мисливців. Ідемо до їдальні. Але Чечвянського вже немає. Він пішов по мисливських крамницях шукати нас. Лишаю в їдальні Йогансена, біжу шукати Чечвянського. Піймав. Ідемо до їдальні. Йогансена там уже немає. Він пішов шукати нас.
Кінчилося тим, що ми безнадійно розгубили один одного, і всі, люті й похмурі, з лайкою і скреготінням зубовним бігали по вулицях, шукаючи один одного.
В такому стані мене піймали завбудинку з робітницею, посадили в авто, і веселі одесити могли цього ранку спостерігати незвичайну картину: вулицями Одеси тихо пхався чепурний автомобіль. Робітниця і завбудинку держали мене під руки. Я обмацував очима кожну постать на тротуарі і моторошно, як людина, що заблудила в Сахарі, гукав:
– Он, здається, Чечвянський... Вася-а!
– Сосюра. Чи то не Сосюра? На кого ж вони мене покинули?
Так ми не знайшли нікого, і мене повезли на шкірзавод одного.
Мені було холодно в грудях. Я не боюсь виступати, але опинитись одному... в Одесі... на шкірзаводі...
Та я не шкодував, що поїхав на шкірзавод, хоч і почував себе страшенно самотнім.
Обідня перерва перетворилася на товариську зустріч і закінчилася дружньою бесідою.
Найбільше, звичайно, цікавить усіх питання про українську мову, про українську культуру. Переважна більшість робітників тут українці, але розмовляють російською мовою.
Чому?
Я розповідаю робітникам один випадок, що трапився зо мною тут-таки, на заводі, дві хвилини тому.
Старий майстер ішов спереду, показуючи шлях:
– Сюди, сюди, будь ласка, – говорив він по-українському.
Ззаду залунав сміх.
– Эге, наш Петр по-украински умеет.
Старий Петро почервонів.
А потім, у дружній розмові виявилося, що більшість уміє по-українському. А говорить по-російському. По-українському говорити... соромиться.
У цей час, коли ми в тісному колі розмовляли на шкірзаводі, у другому кінці Одеси решта моїх товаришів під’їжджала до найбільшого Одеського суднобудівельного заводу.
Зустрілися в одному з цехів. Коли Йогансен почав говорити, залунали голоси:
– Говорите по-русски.
– А чому по-руськи? – запитав Йогансен.
– Мы по-украински не понимаем.
– А от ми зараз побачимо, – відповів Йогансен і почав говорити по-українському.
За чверть години:
– Нe, скажіть, товариші, по щирості: зрозуміли?
– Вас-то ми розуміємо, – кажуть. – А от газети не дуже. Чому це?
– А тому, що не всі наші газетярі знають звичайну, людську, не «українізаторську» мову. Треба підтягти наших газетярів, і це повинні робити самі робітники.
І на шкірзаводі, де був я один, і на суднобудівельному, де була решта товаришів, наші розмови закінчилися майже однаково: нас розпитували, як і про що ми пишемо і про що думаємо писати; вимагали робітничої тематики; питали, що робить Хвильовий і яку нову п'єсу написав Куліш. Потім питають, що треба читати з української літератури.
Ми даємо довгий список.
Увечері, лежачи в готелі, починаємо розмірковувати: в Одесі ми вже шостий день, зробили дванадцять виступів, дуже потомились, а нас усе запрошують і запрошують: треба ще до студентів, до червоноармійців, на курси українознавства, до лікарів, і ще, іще, іще...