Його перебивають:
– Не бузи.
– Ти просто ні чорта не зрозумів.
Починається суперечка, в якій розібратись неможливо.
Але бачимо ми: крига вже пішла. Швидко несеться крига.
Вона знесе і потрощить усіх, хто намагається поставити опір великій культурній справі.
Дехто з нас не вперше на Донбасі. Минув тільки рік, а Донбасу не пізнати. Свідомість робітництва росте уперто, невпинно.
Руйнує перешкоди.
А перешкоди є, серйозні перешкоди.
До нас у вагон (жили ми у вагоні) приходив учитель.
– У нас тут, – каже, – понад сто вчителів, а таких, що усвідомили собі справу, – душ п'ять, не більше. Дрібні службовці переважно гальмують діло. Ви подивилися б на них. Справжні допотопні екземпляри.
«Допотопних екземплярів» ми, треба сказати одверто, так і не бачили: вони тікали від нас, як чорт від ладану, або перефарбовувались у захисний колір.
Зате на виступі в школі, в молодих блискучих очах школярів, у захоплених обличчях ми бачили запоруку того, що ми переможемо.
Кременчуцькі робітники зустріли нас по-товариському уважно.
Але це зовсім не «захоплені поклонники». Літній робітник Крюківських вагонних майстерень, слюсар, що не має жодного уявлення про наші літугруповання і паршиві літсварки, влучає в ціль:
– Доводилось мені читати сучасних письменників. Доводилось не раз... Так от, читаєш, читаєш, і зло тебе бере. Зразу видно, що сидів чоловік у кабінеті й «сочиняв». Так, товариші, не виходить дєло.
Панч записує, хоч ці зауваження зовсім не до нього. Він один із перших письменників, хто підійшов до робітничих тем.
Сосюру знають скрізь. Особливо вчительки. А також школярі.
Коли ми читали для школярів і Сосюра, забувши далі слова свого вірша, зупинився і безпорадно подивився на нас, то один зі школярів тихенько підказав далі.
Школярі... Молодість... Вони розвісили по стінках наші фото, частували нас яблуками і цукерками.
Стільки молодого сміху, буяння, радости, що одного з нас охоплює відповідний настрій і він починає наспівувати мотивчики з «Алло на хвилі»[50].
Маленький карапуз докірливо хитає головою.
– Чого ти?
Карапуз солідним баском:
– Такий великий дядя – і танцює...
Але не скрізь ми танцювали. У великій світлій залі окружкому[51] секретар докладно розповідав нам про п'ятирічний план їхньої округи, про хлібозаготівлі, українізацію і культурне будівництво. Ми дістали про Кременчуччину великий гарний матеріал.
Про наш візит до червоноармійців гарматного полку слід писати цілі підвали[52]. А сьогодні – коротенько.
За старих часів слово «касарня» було погане слово. Воно визначало бруд, казенщину, жах.
Тепер червона касарня – осередок культури, чистоти, охайности.
Нас повели в їдальню. Але ж, даруйте, хіба це їдальня? Це затишний прекрасний ресторан. Так, навіть радіо грає під час обіду. Власна маленька радіостанція, утворена самими червоноармійцями. Двічі на тиждень – радіогазета.
Церобкоопові нашому треба повчитися варити такий гарний борщ, яким нас частували червоноармійці.
Я боюсь набриднути читачеві описом прегарних червоних кутків і гімнастичної зали.
Чечвянський довго дивиться на правильні ряди червоноармійських ліжок, укритих сірими ковдрами, на яких унизу написано «ноги». Це щоб червоноармійці правильно застеляли ліжка.
Стояв Чечвянський мовчки. Підходить до нього краском.
– Ну, що скажете, товаришу?
– Що скажу? – рипить Чечвянський. – Скажу, що в старій касарні солдат від «муштри» не знав, куди подіти навіть свою бідолашну голову. А тепер червоноармієць знає, куди йому класти навіть ноги.
Жарт полетів по касарнях.
Святковий настрій охопив нас іще на харківському вокзалі. Ми їхали на Тиждень української культури – на бучне свято, що сколихнуло ціле велике індустріальне місто, місто заводів-велетнів.
Трапилось так, що на цей тиждень збіглося кілька великих свят: Шевченкові свята, десятиріччя Шевченківського театру, свято Паризької комуни, конференція МОПРУ[53], двохсотий номер дніпропетровської газети «Звезда».
Ми їхали на Всеукраїнський зліт письменників, артистів, режисерів, драматургів.
Про це гомоніли на харківському вокзалі.
– До речі, ви всі поїдете в твердому вагоні, – додав Шпол[54], уминаючи другу порцію шніцеля. – По-пролетарському. Бо м'яких квитків уже немає. Неув'язка.
50
«Алло на хвилі 477» – естрадна вистава-ревю в театрі «Березіль», прем'єра якої відбулася 9 січня 1929 року. Режисери Володимир Скляренко, Борис Балабан, Леонтій Дубовик під керівництвом Леся Курбаса. Музику написав Юлій Мейтус, тексти пісень – Майк Йогансен.
52
Підвал – нижня частина газетної сторінки, відділена для окремої статті; стаття, яка займає нижню частину газетної сторінки.
53
МОДР (рос. МОПР) – Міжнародна організація допомоги борцям революції; комуністична організація, яка надавала матеріальну допомогу лівим діячам в усьому світі.
54
Шпол Юліан (справжнє ім’я Михайло Омелянович Яловий; 1895-1937) – український поет, прозаїк, драматург. Перший президент ВАПЛІТЕ.