– Гм... Паршиво грає цей патлатий. Зуботичить по клавішах, виє. Позіхати охота. Ні тобі чарльстона не заграє, ні «Кирпичики»[12] тобі, ніякого вдовольствія.
Так говорила публіка.
Композитор заскреготів зубами так, що передній зуб хруснув, зламався й випав.
Поет закінчив поему й, потираючи руки, сяючи, як мідний таз на сонці, бігав по кімнатці.
– Всю свою майстерність, всю кров, всі нерви я віддав цій поемі. О, що це буде за поема!! Розпеченим залізом випалює вона і болячки минулого й просто-таки тягне людей до самоорганізації, вчить підкоряти темні почуття єдиному розумовому центрові.
Так думав поет.
«З точки зору паліативної конгломерації люмпен-пролетаріату і фіктивної кваліфікації антифемінізму, вищецитована поема не реабілітує мобілізацію асенізації, але систематизує ідіотизацію критикації...»
Щось у цім роді писали критики. Поет заплакав, махнув рукою й пішов у репортери.
Художник відправляв на виставку нову картину.
– От! Хай дивляться й радіють. Хай в цій картині люди побачать, яким повинне бути наше життя й яким воно буде. Чудесна гармонійність ліній, фарб і форм, найвища економія засобів, сполучення художньої вартости з утилітарністю – ось малярство майбутнього!
Так думав художник.
– Ці художники – перші безобразники в світі. Хіба в коня буває дев'ять передніх ніг? І потім – чому це у нього вантажник по веселці ходить? Не вірю!
– А ви підійдіть-но сюди, Іване Йвановичу. Гляньте-но ось на цей-о сюжетець. Таку бабьонку голячки одпечатав, що подивитись любо! Пальчики оближеш! Оце художник, оце я розумію! А груди, груди, хі-хі! Це вам не вантажник на веселці.
– Взагалі я вам скажу, коли хочете, що молодь сучасна нікуди не годиться. Далеко їй до наших вельмишановних, високоповажних, трам-там-тарарам...
Художник плюнув і, загарчавши, втік.
Вам, плісняві касти гнилого міщанства, з щирою ненавистю присвячую ці рядки.
___________________
(«Культура і побут», 30 березня (№ 13), 1928).
Великий жартівник
Мені розповідали одного разу – було це на зорі радіомовлення, – як одна радіостанція транслювала якусь оперу.
Прогриміли останні акорди, і радіослухачі почули:
– Альо-альо, товариші! Трансляцію закінчено. На добраніч. Заземлюйте свої антени.
Радіослухачі вже хотіли виключити свої гучномовці, коли раптом по всіх кутках Радянського Союзу тисячі гучномовців одчайдушно заверещали жіночим голосом:
– Ай, пустіть мою руку! Що це справді за нахабство?
Скандал був не дуже великий, зате привселюдний.
Великий жартівник – мікрофон помстився за те, що його забули вчасно виключити, і по цілій країні радянській передав законний протест дикторки, яку не в міру палкий радіотехнік чи, може, диктор вхопив за руку вище дозволеного місця.
То розповідали мені.
Тепер розповім я.
У нижченаведеному немає жодного слова вигадки.
Композитор Синиця, сидячи біля свого приймача, трохи не впав непритомний, коли почув по радіо:
– Альо! Прослухайте тепер твір сучасного композитора Синиці, що помер 1920 року.
Чи треба говорити, що Синиця і зараз живий-здоровий і помирати не збирається.
Піаніст сидить у мікрофонній залі біля рояля.
– Альо! – гукає в мікрофон музкерівник. – Піаніст Пактовський виконає вальс на чотири руки.
Піаніста охоплює жах. До цього часу і він, і його мама думали, що в піаніста тільки дві руки. Звідки взялися в нього ще дві – невідомо.
– Слухайте, товариші, перерву на п'ятнадцять хвилин.
– Цікава штука ця перерва, – бурмотить біля свого приймача селянин з Конотопщини. – Тільки як же її слухати, оту перерву, коли як єсть ні чорта не чути?
Товариші слухачі слухають пояснення до опери «Фауст», і чують вони таке:
– Фауст кинувся на Маргариту, а вона не суперечить.
Жаль, що вона не суперечить. Доведеться спустити завісу і пояснити Маргариті, що не можна ж так поводити себе на очах у численної публіки столичного оперового театру.
12
«Кирпичики» – знаменитий російський міський романс початку ХХ століття, одна з найвідоміших «дворових» пісень.