Або ще так:
– Кармен умирає і падає непритомна.
Чудійка ця Кармен! Порядку не знає. Забула, що спершу треба впасти непритомною, а потім уже вмирати, а не навпаки.
– Альо! Тепер музичний ансамбль проспіває дві пісні.
Добре, що музичний ансамбль не послухав свого керівника, не вишикувався біля мікрофона і не заспівав рипучими гугнявими голосами «Ой у лузі!».
До мікрофона підходить доповідач. Щулиться, недовірливо розглядає мікрофона. І вся Україна чує:
– Так оце я перед цією чортовиною буду говорити?
Добре, коли радіослухач зрозуміє, що «чортовиною» доповідач називає мікрофон. А що ж буде, коли нещасний слухач подумає, що «чортовиною» називають його самого? Неприємностей ціла купа!
– Альо! Трьох старих слюсарів ВУРПС[13] нагородив званням ветеринарів праці...
Ветеринари цілої України, сидячи біля своїх приймачів, як по команді, знизують плечима:
– Та невже наша професія така почесна, що навіть старих металістів ВУРПС нагороджує званням ветеринарів праці?
Заспокойтесь, товариші ветеринари! Це просто в диктора язик розходився так, що забув усяку дисципліну і замість «ветеранів» бовкає «ветеринарів».
Мікрофон – це в'їдливий і лукавий жартівник. Йому нема діла до настрою, до невміння говорити, до недбальства, до любовних почуттів палкого музиканта або механіка.
Коли під час трансляції опери його в антракті забудуть виключити, він не задумається прокричати на цілу Україну розпачливий зойк робочого сцени:
– Мишко, сто чортів на твою голову! Та прибивай же дерево, трах-трах-трах! Бах!
Мікрофон мало думає про вуха радіослухачів. Йому що? Йому плювать!
Треба, значить, про ці вуха думати іншим.
Авторові аж соромно повторювати такі заяложені істини.
Та що ж удієш?
Кожному з нас доводиться часом ломитися в одчинені двері.
__________________
(«Червоний перець», № 10-11, 1931).
Шлях до слави
Сількор Цегеля смачно пообідав і, заклавши руки за шию, розкинувся на ліжкові. Йому здавалося, що вся його істота тихо і блаженно гойдається на теплих хвилях неймовірного щастя.
– От я, нарешті, й здобув всеукраїнської слави, – лукаво підморгнув він сам собі. – Мою замітку про бездіяльність завсільбуда[14] надрукували вже три газети.
– Альо, альо, – захрипів раптом хатній гучномовець. – Тепер послухайте фейлетон Панаса Напівголого. Читає сам автор...
Обличчя Цегелі вмить засмутилось, наче чорна хмара зненацька вкрила блакитне небо. Цегеля часто чув, як українські письменники читають по радіо свої твори, але раніш йому якось і на думку не спадало, що й він...
– А чому й ні? – запитав себе Цегеля. – Чим я гірший за інших? Прославлятись так прославлятись... Гей, Соломіє, подай мені папір, котрий для фейлетонів! Що ти мені несеш? Повилазило тобі? Це для заміток про самогон. Он той давай, що ліворуч. Так... Яка в нас зараз кампанія? Ага, десятиріччя Червоної армії... Зараз ми одпечатаєм...
Цегеля зашкрябав пером по паперу.
Другого дня він вхопив чемоданчика, поцілував жінку і поїхав до Харкова.
На радіостанції – звичайна редакційна метушня, акорди рояля, урочиста тиша в мікрофонній залі, порушувана тільки чітким голосом дикторші та здушеним шепотінням поетів про аванси.
Секретар радіогазет вхопив із рук Цегеді фейлетон, проглянув, безнадійно махнув рукою і блискавично зник.
Цегеля потиснув плечима, почухав носа, забрав рукопис, плюнув і пішов ночувати до свого приятеля – журналіста Малахія Чудасіна.
– Це називається – лицем до села, – гірко шепотів він. – Іроди!
У цей самий час, коли Цегеля розшукує свого приятеля – репортера Малахія Чудасіна, секретар радіогазет розмовляє по телефону зі славетним гумористом землі української Андрієм Черешнею.
– Альо! – реве секретар у телефонну рурку. – Альо, товаришу Черешня! У нас завтра червоноармійський номер радіогазети. Визволяйте, голубе. Дайте хоч отакесенького фейлетончика...
Славетний гуморист сумно дивиться на годинника, чухає поперек, жахливо позіхає:
– Добре, напишу. Завтра пришлю.
Вішає рурку і додає сам до себе:
– Щоб чорти вас забрали разом з вашими мікрофонами!