– Кого повинні забрати чорти? – питає, входячи до редакційної кімнати, співробітник «Червоного будяка» – Андрон Кукса.
– Любчику! – хапає його за плечі славетний гуморист. – Тут у мене до вас діло є. Чи не написали б ви для радіо невеличкого фейлетончика? Бо мені замовлено, а у мене сімнадцять засідань, п'ять нарад, дев'ять вистав... Напишете, га?
– Чому ж не написати? Написати можна.
– От і гаразд. У мене – як гора з плечей. Тільки щоб з перцем.
– Будьте певні.
Журналіст Андрон Кукса мав у той вечір їхати до Сонічки.
Серце його роздирало на шматки: з одного боку – свідомість обов'язку перед редактором, з другого – непереможна любов.
Ось чому він весь затремтів од радости, зустрівши свого знайомого – репортера Малахія Чудасіна.
Запропонувавши йому написати радіофейлетончика і діставши згоду, Кукса відразу став веселим і балакучим, скочив на автобус і подався до коханої.
Репортер Малахій Чудасін чухав потилицю і говорив другу своєму сількору Цегелі:
– Чорт би його взяв! Тут на кінонараду треба їхати, а тут чорт мені надав узяти на себе фейлетон. Замовили його нашому славетному Андрію Черешні, а мені доводиться писати. Слухай! Любий мій! Може, ти спробуєш? Ти ж гарний сількор, Цегеля! Ти перший на цілій Вкраїні сількор, Цегеля! Ану, спробуй, вшкварни. Радіостанція біля окрвиконкому, автобус дев'ятий, до побачення!
Сількор Цегеля витяг з кишені свій зім'ятий фейлетон, прибіг на радіостанцію, відкашлявся і, боязко кліпаючи очима, сказав:
– Малахій Чудасін мені переказував, що Андрій Черешня обіцяв вам фейлетон...
– Та невже?! – підскочив секретар. – Невже написав? Спасибі, велике спасибі! А я думав уже, що не напише, Давайте – давайте мерщій.
Він вихопив Цегелин фейлетон, продивився і весь захитався від захоплення:
– Чудово! Прегарно! Незрівнянно! Які дотепи! Який стиль! Ось де видко руку майстра! Ось у кого слід вчитись нашій молоді! Моментально несіть до мікрофона! Хай зараз же передають! Чекайте, я сам однесу.
Сількор Цегеля лишився один.
– Дивно, – сказав він, розглядаючи плакат «Прохаємо курців геть». – Вчора й говорити зі мною не хотів, а сьогодні трохи з руками не виривав. Ну, держись, сількоре Цегеля! Завтра по твоїх фейлетонах молодь буде вчитись. От так штука!..
__________________
(«Червоний перець», № 6, 1928).
Мокриця
1924 року, після смерти Ілліча, я зустрів Петра Голомозого на вулиці. Був він сумний, скоцюрблений, пригнічений страшенною втратою.
– Куди йдете, Голомозий?
– До редакції... – Туга й нудьга в голосі. – Несу вірша. Вчора зробив. На смерть Ілліча. Ох, яка ж неймовірна втрата!
«Як гостро, щиро відчувають сучасність наші поети», – подумав я.
1925 року я здибався з ним в редакції.
– Що хорошого, Голомозий? Як ся маєте?
З його обличчя зникла посмішка.
– Дякую. Живемо потроху. Оце ж роковини смерти Ілліча, так я парочку віршів приніс. Треба ж відзначити сумну дату.
«Щасливий той народ, що має таких поетів», – промайнуло у мене в голові.
1926 року я знов зустрів його.
– Що нового написали, Голомозий?
– Та особливого нічого. Зробив оце три вірші на смерть Ілліча. «Три роки без Вождя». Треба ж! Як ви гадаєте, по сімдесят п'ять копійок за рядок дадуть? Що? Шістдесят? А оце ви бачили? Не було ще такого випадку, щоб Голомозий продавав свої вірші менше як за сімдесят п'ять копійок за рядок.
Мені щось кольнуло під серцем.
Позавчора оце я зіткнувся з ним на перехресті.
Обличчя йому світилось щастям і радістю.
– Чого ви так сяєте, Голомозий?
– А-а, це ви! Добрий день! Чого я сяю? А як же: роковини смерти Ілліча.
– Ну, і що з того?
– Як то що? Ото я й бігаю по редакціях, розносю вірші.
– Які вірші?
– Та ви що, з місяця впали, чи що? Вірші на смерть Леніна. Сім штук. Щороку я ж пишу парочку, тепер набралося їх вже сім штук.
– Ну?
– Та це ж капітал! Як тільки роковини, так я їх розпихую по редакціях. З маленькими змінами. Як на вашу думку: дадуть мені по карбованцю за рядок? Не треба. Дешевше не продам. Собі дорожче коштує.
Він сквапливо потиснув мою руку й побіг.
– Хто це? – запитав мене знайомий, що стояв поруч.