Але ще було рано, службовці ще спали під своїми фікусами. Людина в сандаліях пройшла через усе місто, майже нікого не зустрівши. Вона йшла в затінку акацій, які в Чорноморську виконували деякі громадські функції: на одних висіли сині поштові скриньки з відомчим гербом (конверт і блискавка), до інших були прикуті бляшані мисочки з водою для собак.
На Приморський вокзал невідомий в сандаліях прибув саме в ту хвилину, коли звідтіль виходили молочниці. Не раз до болю вдарившись об їхні залізні плечі, він підійшов до камери схову ручного багажу і пред'явив квитанцію. Багажний доглядач з неприродною суворістю, яку можна спостерігати лише на залізницях, глянув на квитанцію і одразу ж викинув пред'явникові його чемодан. Пред'явник в свою чергу розстебнув шкіряний гаманець, зітхнувши вийняв звідти монету вартістю в десять копійок і поклав її на багажний прилавок, зроблений з шести старих, відполірованих ліктями рейок.
Опинившись на привокзальній площі, невідомий в сандаліях поставив чемодан на брук, дбайливо оглянув його з усіх боків і навіть помацав рукою білий портфельний замочок. Це був звичайний чемоданчик, змайстрований з дерева і обклеєний штучною фіброю.
Саме в таких чемоданчиках пасажири, молодші, тримають нитяні шкарпетки «Скетч», дві зміни толстовок, один затискувач для волосся, трусики, брошурку «Завдання комсомолу на селі» і троє зварених вкруту і вже розчавлених яєць. Окрім того, в кутку чемодана обов'язково має бути жмут брудної білизни, загорнутої в газету «Экономическая жизнь». Пасажири літні в такому чемодані тримають костюм-трійку і до нього ще й окремі штани з клітчатого краму, відомого під назвою «Сторіччя Одеси», підтяжки на роликах, хатні туфлі з язичками, пляшечку потрійного одеколону і білу марселеву ковдру. Треба сказати, що і в цьому випадку в кутку є дещо, загорнуте в «Экономическую жизнь». Але це вже не брудна білизна, а бліда варена курка.
Задовольнившись цим побіжним оглядом, людина в сандаліях підхопила чемодан й влізла в білий тропічний вагон трамвая, який довіз його аж на другий кінець міста — до Східного вокзалу. Дії невідомого тут були зовсім протилежні тому, що він проробив щойно на Приморському вокзалі. Він здав овій чемодан в камеру схову і одержав квитанцію від велетня — доглядача багажу.
Проробивши ці дивовижні еволюції, власник чемодана полишив вокзал якраз в той час, коли на вулицях вже з'явилися найстаранніші службовці. Він влився в їхні безладні колони, після чого костюм його втратив будь-яку оригінальність. Людина в сандаліях була службовцем, а службовці в Чорноморську майже всі одягалися по якійсь неписаній моді: нічна сорочка з засуканими вище ліктя рукавами, легенькі сирітські штани, такі ж сандалії чи парусинові туфлі. Ніхто не носив капелюхів і картузів. Лише вряди-годи впадали в око кепки, частіше всього чорі, здиблені патли, а ще частіше виблискувала, мов диня на баштані, присмагла на сонці лисина, на якій так і кортіло написати хімічним олівцем яке-небудь слово.
Установа, в якій служила людина в сандаліях, звалася «Геркулес» і містилася в колишньому готелі. Скляні двері-вертушка з мідними, як на пароплавах, поручнями, увіпхнули його у великий вестибюль з рожевого мармуру. В заземленому ліфті містилося довідкове бюро. Звідтіль вже визирало усміхнене жіноче обличчя. Пробігши за інерцією кілька кроків, людина з сандаліях спинилася перед дідусем-швейцаром у картузі, з золотими зигзагами на околиші і молодечим голосом запитала:
— Ну що, старина, в крематорій час?
— Час, голубчику, час, — відповів швейцар, радісно посміхаючись, — в наш радянський колумбарій.
Він навіть махнув руками На його доброму обличчі відбилася покірна готовність хоч зараз іти на вогняне захоронення.
В Чорноморську збиралася будувати крематорій з відповідним приміщенням для урн, тобто з колумбарієм, і це нововведення кладбищенського підвідділу чомусь дуже тішило громадян. Може, їх смішили нові слова — крематорій і колумбарій, а може, звеселяла сама думка про те, що людину можна опалити, як поліно. У всякому разі, на вулицях і в трамваях вони покрикували на всіх бабусь і дідів: «Ти куди, стара, прешся? До крематорію поспішаєш?» Або: «Пропустіть старенького вперед, йому в крематорій час». І дивна річ, ідея вогненного захоронення старим дуже сподобалася; ці веселі дотепи викликали у них цілковите схвалення. І взагалі, розмови про смерть, які до цього часу вважали тут за незручні і неввічливі, стали котируватись в Чорноморську нарівні з анекдотами з єврейського чи кавказького життя і викликали загальне зацікавлення.