— Туманно, туманно, — одповів відвідувач. — У ту героїчну добу я був ще безмірно малий. Я був немовлям.
— Пробачте, а як вас звати?
— Микола… Микола Шмідт.
— А по батькові?
«Ой як погано!» — подумав відвідувач, який і сам не знав, як звати його батька.
— Та-ак, — протягнув він, уникаючи прямої відповіді, — тепер багато є таких, що не знають імен героїв… Почаділи від непу… Немає колишнього ентузіазму. Я, власне, потрапив до вашого міста випадково. Неприємність в дорозі… Залишився без грошей.
Голова дуже зрадів раптовій зміні напряму розмови. Це ж ганьба, що він забув ім'я очаковського героя.
«Справді, — міркував він, люб'язно дивлячись у натхненне обличчя героя, — нидієш тут за роботою. Забуваєш великі віхи історії».
— Як ви кажете? Без грошей? Цікаво…
— Звичайно, я міг би звернутися до приватної особи, — продовжував відвідувач, — мені будь-хто дасть, але ви розумієте, це не зовсім зручно з політичної точки зору… Син революціонера — і раптом просить гроші у приватної особи, у непмана…
Останні слова син лейтенанта промовив з надривом. Голова виконкому тривожно прислухався до нових інтонацій в голосі відвідувача. «А що, як припадочний? — подумав він. — Матимеш халепу!»
— І дуже добре зробили, що не звернулися до приватника, — сказав зовсім спантеличений голова.
Потім син чорноморського героя лагідно, без натиску, перейшов до діла. Він просив п'ятдесят карбованців. Голова виконкому, затиснутий у вузенькі рамки місцевого бюджету, спромігся дати лише вісім карбованців і три талони на обід в кооперативній їдальні «Колишній друг шлунка».
Син героя поклав гроші й талони в глибокі кишені приношеного сірого «в яблуках» піджака і вже збирався підвестись з рожевого пуфа, коли за дверима кабінету почув тупотіння і заперечувальний вигук секретаря.
Двері зненацька розчинилися і на порозі показався новий відвідувач.
— Хто тут головний? — запитав він, тяжко дихаючи і нишпорячи блудливими очима по кімнаті.
— Ну, я, — сказав голова.
— Здрастуй, начальник, — гаркнув новоприбулий, простягаючи лопатоподібну долоню. — Будьмо знайомі. Син лейтенанта Шмідта.
— Хто? — перепитав глава міста, вирячивши очі.
— Син великого незабутнього героя лейтенанта Шмідта, — повторив прибулий.
— Та ось же сидить товариш — син товариша Шмідта, Микола Шмідт!
І голова виконкому, зовсім збентежившись, вказав на першого відвідувача, обличчя якого враз набуло сонного виразу.
В житті двох шахраїв настала лоскотна хвилина. В руках скромного і довірливого голови виконкому в першу-ліпшу мить міг блиснути довгий неприємний меч Немезіди. Обставини давали лише одну секунду для створення рятівної комбінації. В очах другого сина лейтенанта Шмідта спалахнув жах. Його постать в літній сорочці «Парагвай», в штанях з матроським клапаном і голубуватих парусинових черевиках, яка ще хвилину тому здавалася різкою, вугластою, стала розпадатись, втратила свої грізні обриси і вже зовсім не викликала ніякої поваги. На обличчі голови виконкому з'явилася лиховісна посмішка.
І саме тоді, коли другому синові лейтенанта Шмідта здавалося, що вже все пропало і що страшний гнів глави міста зараз впаде на його руду голову, з рожевого пуфика прийшов порятунок.
— Васю! — заволав перший син лейтенанта Шмідта, підводячись. — Рідний братику! Пізнаєш брата Колю? І перший син стис в обіймах другого сина.
— Пізнаю! — вигукнув Вася мов сліпий, якому щойно повернувся зір. — Пізнаю брата Колю!
Щаслива зустріч позначилася такими сумбурними виявами любові, такими неймовірними по силі обіймами, що в другого сина чорноморського революціонера від болю сполотніло обличчя. Брат Коля на радощах добре прим'яв його…
Обнімаючись, обидва брати нишком поглядали на голову виконкому, обличчя якого не втрачало кислого виразу. Зважаючи на це, рятівну комбінацію довелося розвинути, поповнити побутовими деталями і новими, невідомими ще Істпарту подробицями повстання моряків у 1905 році.
Тримаючись за руки, брати присіли на козетку і, не зводячи улесливих очей з голови, поринули у спогади.
— Яка дивовижна зустрічі — фальшиво вигукнув перший син, запрошуючи поглядом голову виконкому взяти участь у родинному торжестві.
— Авжеж, — промовив голова виконкому примороженим голосом. — Буває, буває.
Побачивши, що голова все ще перебуває в лабетах сумнівів, перший син погладив брата по рудих, як у сеттера, кучерях і лагідно запитав: