— Задовольнимося квасом, — сказав Балаганов.
— Тим більше, — додав Остап, — що місцеві кваси виготовляє приватна артіль, що співчуває Радянській владі. А тепер розповідайте, чим завинив цей головоріз Паніковський. Я люблю розповіді про дрібні шахрайства.
Попоївши досхочу, Балаганов вдячно глянув на свого рятівника і почав розповідь. Вона тривала години зо дві і була насичена дуже важливими відомостями.
У всіх галузях людської діяльності попит на працю регулюється спеціальними органами. Артист поїде до Омська лише тоді, коли достоту з'ясує, що йому там нічого боятися конкуренції і що на його амплуа холодного коханця чи «їсти подано» інших претендентів нема. Про залізничників піклуються рідні їм учпрофсожі, які акуратно публікують в газетах повідомлення про те, що безробітні багажні роздатники не можуть розраховувати на роботу в межах Сизрано-Вяземської дороги, чи про те, що Середньоазіатській дорозі потрібні чотири бар'єрних сторожихи. Експерт-товарознавець вміщує оголошення в газеті, і вся країна дізнається, що на світі є експерт-товарознавець з десятирічним стажем, який у зв'язку з сімейними обставинами міняє службу в Москві на роботу в провінції.
Все регулюється, тече розчищеними руслами, робить свій кругообіг у цілковитій відповідності до закону і під його захистом.
І лише одна біржа шахраїв особливої категорії, яка іменує себе дітьми лейтенанта Шмідта, перебуває у хаотичному стані. Анархія роздирала корпорацію дітей лейтенанта. Вони не могли здобути із своєї професії тих вигод, які, без сумніву, могли їм принести хвилинні знайомства з адміністраторами, господарниками, громадськими працівниками, людьми, що здебільшого напрочуд довірливі.
По всій країні, шантажуючи і канючачи, никають фальшиві онуки Карла Маркса, неіснуючі небожі Фрідріха Енгельса, брати Луначарського, кузини Клари Цеткін або, щонайменше, нащадки славнозвісного анархіста князя Кропоткіна.
Від Мінська до Берінгової протоки і від Нахічевані на Араксі до Землі Франца-Иосифа заходять до виконкомів, встають на станційних платформах, наймають візника і заклопотано їздять родичі великих людей. Вони поспішають. Справ у них багато.
Одного часу попит на родичів помітно зменшився, і на цій — своєрідній біржі настала депресія. Відчувалася потреба в реформах. Поступово налагодили свою діяльність онуки Карла Маркса, кропоткінці, енгельсівці і такі інші, за винятком буйної корпорації дітей лейтенанта Шмідта, яку, на зразок польського сейму, вічно роздирала анархія. Діти підібралися якісь грубі, сварливі, норовисті, жаднюги; вони заважали один одному збирати урожай.
Шуру Балаганова, який вважав себе первістком лейтенанта, не на жарт занепокоїла кон'юнктура, що склалася з цього приводу. Все більше і більше йому доводилося стикатися з товаришами з корпорації, що загидили родючі поля України і курортні висоти Кавказу, де він звик до прибуткової праці.
— І ви злякалися зростаючих труднощів? — глузливо запитав Остап.
Та Балаганов не помітив іронії. Попиваючи бурякового кольору квас, він продовжував свою розповідь.
Вихід з цього напруженого становища був один — конференція. Щоб скликати її, Балаганов працював цілісіньку зиму. Він листувався з конкурентами, з якими був особисто знайомий. Незнайомим передавав запрошення через онуків Маркса, яких подибував у путі. І ось нарешті напровесні 1.928 року майже всі відомі діти лейтенанта Шмідта зібралися в московському трактирі біля Сухаревої башти. Кворум був чималий: у лейтенанта Щмідта виявилось тридцять синів у віці од вісімнадцяти до п'ятдесяти двох років і чотири дочки, дурнуваті, підстаркуваті й негарні.
В короткому вступному слові Балаганов висловив сподівання, що брати знайдуть спільну мову і вироблять нарешті конвенцію, необхідність якої продиктовано самим життям.
За проектом Балаганова, весь Союз Республік слід було розбити на тридцять чотири експлуатаційних дільниці, за числом учасників конвенції. Кожна дільниця передається для довготермінового користування однієї дитини. Ніхто з членів корпорації не має права переходити кордони і вторгатися на чужу територію з метою заробітку.
Проти нових принципів роботи ніхто не заперечував, якщо не вважати Паніковського, який вже тоді заявив, що проживе й без конвенції. Та от при розподілі країни зчинилось щось неймовірне. Високі договірні сторони перегризлися в першу ж хвилину і вже не зверталися одна до одної, не вживаючи найлайливіших епітетів.
Всі незгоди виникли через поділ дільниць. Ніхто не хотів брати університетських центрів. Нікому не потрібні Москва, Ленінград, Харків — міста, що вже бачили й не таке.