Прокинувся наступного разу не від пронизуючого холоду, а від того, що тепле й лагідне світло торкнулося його обличчя.
Розправив плечі, поворушив спухлими, задубілими пальцями і озирнувся на всі боки. Сонце витнулося з-за буйних кущів, його промені починали добре зігрівати. І немає ніякого просаду і ніякої битої стежки. Кінь широким кроком трухає у соковитій траві берегом річки. Все навкруги заросло буйними кущами. І серед тих кущів ніби галявина, і на ній кілька престарезних в'язів. З товстенними крученими вузлами коріння і стовбурами, що низько розділилися на товстенні гілки.
«Хоч трішечки відпочину, поки сонце добре підіб'ється, а тоді висушу лахи та побачу, що далі робити…» Омелько спішився, стягнув із себе самопал і сів на товстенні вузлуваті корені в'яза. Прихилився спиною до шерхуватого репаного стовбура. Щоб обезпечитись, поставив самопал межи колін. А повід намотав на лівицю. Як же затишно та зручно було сидіти, прихилившись до сухого теплого стовбура. «Оце перепочину…. добре зігріюсь… покладу лахи на сонці і споряджу мушкет…» Сонце піднялося вище, і Омелько крізь дрімоту відчував, як нагрівається на ньому і висихає одяг. «Полежу трохи…» — подумав Омелько, нахилився до теплої трави і згадав, ну просто привиділось йому, як ото колись, як ще хлопчаком він веде на леваду панських жеребих кобил. А на леваді, як оце його зараз, так тоді приморило дрімотою панську дівку Марію. Всю ніч вона з іншими дівками та парубками витанцьовувала. Бо до їхнього пана приїхали куми. А в того пана був їздовий і добре грав у дуду. То пани собі своє свято гуляли, а вся молода челядь тупотіла під дуду до самого ранку. Після доброї гульні пани можуть спати і до обіду, а панській челяді треба діло справляти. Отож взяла Марія три штуки полотна, рубель та й попленталася до каменя при джерелі, щоб полотно мочити й вибивати, на траві вибілювати і знов мочити й вибивати. Кинула Марія полотно, присіла на травицю перепочити. Похилилась і враз заснула. Чи їй снилося, що вона ще танцює, чи може що інше, тільки вона то на один бік повернеться, то на другий і ногами сучить. Сорочка та запаска від того все вище й вище та вище закасуються. Що литки і коліна в неї аж до червоного засмаглі, то вже вище колін стегна білі, мов сметана. Стегна білі та тугі. Шкіра чиста, як у дитини, ніжна. Жодної волосинки, жодної плямки. До того Омелькові кортіло на жіночу голизну роздивлятись. А тут просто потягло до сонної Марії. І він наблизився до неї впритул. Але не просто підійшов. Озирнувся на всі боки, прислухався, а тоді підігнав кобил ніби їх попасаючи, став і розглядався на Маріїні білі стегна.
Марія знов перевернулась і сорочка закасалась до срамного тіла, а пазуха розкрилась, що було видно праву цицьку із набряклим рожевим сосцем. Омелько посміхнувся в дрімоті і мляво подумав: «А цицьки у Марії були кращі, ніж в отих мармурових богинь у князя Матяша. А я чомусь все на її чорне лоно зирив… Дивне діло — доля. Ну геть нічого людина не знає, що з нею буде. Хіба міг таке собі помислити, що я колись те лоно чавитиму і для її, і для власної втіхи?…» Коли тут кінь шарпонув за повід. Омелько миттю сів і просто осліп від нищівного сонця. Зразу не міг побачити, що наполохало вірного коника. Все ті ж буйні зарості, розлогі в'язи, трав'янистий схил берега. Тоді козак глянув, куди нашорошені вуха Буланка. І побачив крізь мереживо кущів: по схилу спускались воли — рудий і чорний. Тільки не міг зразу роздивитись, хто веде волів.
Кулаками протер сльозливі очі, насунув шапку на брови і тихо підвівся. Мушкет на плече, коня вхопив за повід біля самого трензеля. Крадучись, ступив крок, ступив другий, ступив третій. І — о диво! Відчув: знов він у силі! І каптан геть висох, не заважає жодному рухові. Низько пригнувшись, ступав нечутними котячими кроками. Висока, буйна трава і волога, пухка земля глушили тупіт кінських копит. Ось в одному місці кущі розійшлись, і козак побачив: воли стоять на урізі води і неквапно смокчуть воду.
А попереду них геть гола дівчина. Зайшла у воду по чорне лоно, нахиляється і хлюпає обома руками собі на пишні перса.
Омелько завмер, вагаючись, чи тишком-нишком підійти ще ближче, чи відкрито йти, щоб вона почула і встигла хоча б сорочку на себе накинути. Поки Омелько розкумекував, що чинити, як із верболозу вилетів здоровенний чорний собака. Загавкотів басовито — луна над водою покотилася, множачись від берегів. Дівчина прудко вискочила з води і кинулась до одягу. Хоч Омелько відганяв псюгу прикладом, все ж устиг роздивитись, як стрибали наливні білі перса купальниці, як вигинались рожеві сідниці при кожному кроці. Пес ледь таки не вхопив Омелька, бо Омелько завмер, як побачив, що дівчина обернулась до нього спиною і, широко розставивши литі стегна, нахилилась над своїми одежинами.