— Я знаю, я знаю! Ми з дідом та бабою туди на ярмарок ходили. Я там живого ведмедя бачив. Він танцював під дуду… Батьку, а пес Бубка?! Як ми без нього?
— Він тебе порятував, значить тепер, коли його хазяїна спекли, має тебе за хазяїна признати. А як ні, то й не клич його: така його собача доля — бути без хазяїна…
У полудень, коли вони спинились напоїти і попасти коня біля прозорого джерела, їх наздогнав чорний пес Бубка. Лащився до малого, облизував і повискував.
— От бачиш, синку! Як я тобі й казав, тепер він признав тебе за хазяїна. На, пригости його бубликом. Багато не давай — дай кусничок.
— А чого? Мені Бубці не шкода і цілий бублик дати.
— Е ні, синку! Цілий бублик — то їжа, а маленький кусничок — і пригощення, і нагорода. До всякої божої тварі її закон треба вживати. Будеш знати всі закони — будеш мудрим, як цар Соломон. Вчися, а я що знаю, тобі передам…. Під вечір, голодні і змучені, дістались вони до містечка. Володарі його добре укріпили справними заборолами дубовими, вмащеними білою глиною. Навіть дві рублені башти над воротами поставили. Здалеку і вибілені заборола, і башти здавались кам'яними.
А передмістя все, до щенту, було розбите, сплюндроване і спалене ординцями.
По дорозі до містечка верхівці проїхали через ще два хутори. Ні поживи! Ні води не могли напитись! В один колодязь ординці побитих дітей покидали, у другий — поколотих свиней, козу і порубаного собаку. Всякий посуд було потрощено, діжки з медом порубано, як де був великий казан, то його попробивали келепом.
На останньому хуторі знайшли два добрі, оковані хорошим залізом, заступи.
— Ех, якби нам сьогодні вранці ці заступи… — Бідкався Омелько Баламут.
— Ми б ото людей по-людськи поховали. Нічого! У містечку переночуємо, зробимо запаси і повернемося на твій хутір і поховаємо… А потім поїдемо моїх хлопців шукати. Як знайдемо — поховаємо. А не знайдемо — панахиду замовимо.
У містечку люди сиділи один в одного просто на голові. Бо з усіх околиць таки встигло багато люду сховатись.
А Омелькові довго залога не відчиняла ворота — все сумнівались, а чи не привів козак на хвості ординців?
Коли козак із хлопчиком та собакою зрештою опинились за стінами, то на нього всі накинулись — що він бачив, що знає, де був? Все їм розповів Омелько. Хто голосив, як довідався, що сталося на хуторах, де жили їх родичі чи куми, хто приголомшено мовчав. Але всі вголос дивувались, як його сонного переніс від Гнилого Броду вірний Буланко за ніч на цілих шістдесят миль. Ділились із Омельком хто чим міг. Хоча видно було по людях, що вони тут не розкошували.
Та коли козак почав закликати чоловіків поїхати завтра на хутори та поховати замордованих, поволі товариство розсмокталося, наче його й не було. А жінкам самим з козаком не годиться бесідувати. То й вони порозходилися. Найдовше лишалася стара баба, все в малого розпитувала, що на їхньому хуторі сталося. Перед тим, як і самій піти, вона, не обертаючи лиця до Омелька, проказала:
— Не гнівися на людей. Тут люди залежні. Ми не козаки. Пани над нами, і слуги в них люті. На хуторах жили прийшлі люди. Вони нашому панові були, як кістка в горлі. Ніхто наче й не жене на панський лан, а всі підуть завтра панську пшеницю жати. Всі в нього в руці. І стережися — панські похлібники за кожним твоїм кроком стежать. По тебе сотник своїх гайдуків не прислав, бо, певно, в карти грає. Як програється та проспиться, зразу за тобою прийдуть. Бувай здоров, соколе! Хай тобі Бог помагає!
— Ходіть здорові, матінко! Спасибі за слово — а діло тепер моє.
Омелько зняв каптан. Поклав одну полу на призьбу.
— Лягай, синку, бо досвіта нам тікати… — прошепотів козак, обгортаючи другою полою хлопчика.
— А я не хочу спати, — ще тихіше прошепотів малий.
— Тоді пильнуй, чи підходитиме хто до коня. Зараз місяць ще в силі — добре видно.
Козак послабив підпругу Буланкові і щез у дверях корчми.
За останню «пулку» взяв сулію оковитої і почав частувати. Говорив усім: «Як все пропало, то хоч людей почастую і себе потішу. Ну, і хлопців пом'яну. Добрі були козаки. Упокой, Господи, їхні душі!» Коли товариство добре підпило, Омелько поставив корчмареві у заставу свій срібний пояс. За це корчемні гості, а серед них і стражники сотника, одержали відро оковитої. Гульня пішла справжня. І тоді Омелько забрав у корчмаря мідний добрий казанок, торбу солі, торбу борошна і баклагу горілки. — Ніхто не підступався до коня? — Прошепотів Омелько на вухо малому. — Крутились якісь двоє, та Бубка не підпустив.