Налякано знялося обважніле від пшениці птаство.
— Ну, синку, попали ми з тобою.
Малий не міг визирнути з-за Омелька і злякано прокричав:
— Татари корови женуть!
— Корови самі біжать, бо не подоєні. У них вим'я запалилося. От вони й ревуть, щоб ми їх подоїли.
— Я вмію доїти. Давайте спинимося і подоїмо.
— Ні! Зараз не можна. Треба їх відвести туди, де є до чого припнути. Бо корови чужі, і їм страшенно болить вим'я. Почнеш доїти — ще сильніше болітиме. А воно скотина — може вдарити рогом.
Все ще не виймаючи нота з курка самопалу, направив козак коня на леваду до купи вербичок. Корови потупотіли за ним.
Тут Омелько спішився і, прихиливши самопал до верби, заходився засилювати і припинати худобу до стовбурів.
— Синку! Нумо мерщій, бери оту руду. Та легенько, не тягни рвучко.
Тільки козак і хлопчик взялися за дійки, як чорна корова застогнала, заревла, аж кінь шарпонувся набік. А хлопцеві аж ноги і руки заклякли. — Не бійся! Починай. Нам ще сьогодні треба поховати хлопців.
Омелько знав, що робив, коли міцно прив'язував скотину до дерева.
Корови ревли від болю, а одна, чорна, що найсильніше ревла, захарчала і завалилась на бік, тільки шия й голова задерлися вгору, бо линва тримала. За кожним рухом «доярів» з дійок чвиркало молоко, змішане з гноєм та кров'ю.
— Синку! Дивися, на ноги собі не бризни — виразки ще нападуть! — Голосно повчав Омелько, а сам краєм ока дивився, як малий тягне і стискає дійки і чвиркає подалі загнилим кривавим молоком.
«Беручкий, тьху, тьху, тьху! Щоб не наврочити! Невже мені таки з хлопцем пощастило? «Коли корови були подоєні, Омелько повідв'язував їх. А сам з хлопчиком поспішив до баюрини з водою, щоб обполоснути руки.
Пес попхався до смердючої закаляної трави. Омелько на нього крикнув, і пес, огинаючись, нехотя відступив.
Коли мандрівці рушили далі по дорозі, за ними потопали чотири корови. П'ята так і не підвелася.
— Треба дорізати… А, може, оклигає?..
Омелько гостро свиснув, і Буланко пішов, пішов бадьорою риссю.
Хлопчик вивернувся і з-під руки козака побачив, як швидко відпливають назад незжаті ниви, корови закриваються пеленою густої куряви.
І скоро вже не було ні ланів, й ні якого іншого знаку людської праці. Здавалося б, починалась пустош, і шлях мав звузитись. Та, навпаки, шлях все розширювався. І обабіч шляху траву було витолочено, і вона припала товстим шаром рудуватого пилу.
Лише один раз спинилися, точнісінько в полудень. Омелько підвів Буланка до маленького джерельця, дав зробити кілька ковтків, а тоді відвів набік, щоб кінь трохи попасся.
— Напоїмо потім! Зараз не можна — нехай охолоне, бо ще запалиться!
Самі покріпилися окрайцем зачерствілого хліба-загреби та добрим шматом старого сала та цілою голівкою часнику.
Пес одержав теж добрий шмат.
Потім козак напоїв коня із джерельця і дав полизати грудку кам'яної солі. Буланко хотів її захопити всю, а Омелько притримував, щоб не дати за один раз.
Зразу не сідали на коня, пройшлися, може, чверть милі обабіч дороги, де не була трава вибита. Кілька разів Омелько спинявся і насторожено прислухався.
Зрештою, сіли на Буланка і погнали розмашистою риссю до Гнилого Броду. Не спинялись, коли бачили почорнілі тіла бранців. І дохлої худоби траплялось чимало. Воли та корови. Коней не було.
Всі людські останки були понівечені птаством.
Омелько лише хрестився і проказував.
— Господи! Упокой їхні невиннії душі!
Малий теж хрестився і повторював слово в слово і з тим же придихом, що і його названий батько.
А потім, до самого Гнилого Броду, не було ні мерців, ні дохлої худоби. Коли ж виїздили на пагорб до тих покручених в'язів, подорожніх просто приголомшив нудотний солодкий сморід тління.
І ще вони й не встигли виїхати низьким похилим боком пагорба, як звідтіля знялося кілька чорних шулік.
Татари стягли в одну купу всіх козаків. Трохи осторонь від забитого Левкового коня.
Ординці здерли з козаків усе. Почорнілі, понівечені лежали козаки рядочком. Навіть Степана Кринку притягли сюди на пагорб. Тіло його було найбільше понівечене. Певно, на аркані волочили його від чагарів сюди. Омелько зрозумів, що цей понівечений мертвяк — Степан Кринка, бо він упізнав зразу усіх інших.
Повівав гарячий вітерець, і наче сухе листя, шелестіли клапті прозорої шкіри на мертвяках. Омелько перехрестився і проказав захриплим голосом: — Синку! Я такого і в землях єгипетських, і в землях мавританських, ні в пустелі огненній не бачив.