Малий теж перехрестився і прикрився долонею.
— Дивися, синку, і запам'ятовуй їх! І завжди молися за їхні душі! Може, й твою матір тоді гнали… Пам'ятай їх, бо хто ж їх ще пам'ятатиме!
— А ви, батьку?
— Я старший за тебе. Тому, коли я помру, тоді тільки ти один їх пам'ятатимеш і розкажеш про їхню славну смерть добрим людям. Ось дивися і запам'ятовуй! Крайній — Левко Барило. Стрілець найкращий, списом вправлявся, як добра молодиця рогачем. Як торкнувся бусурмена — так тому й гаплик! І кінь у нього був славний. Біля хазяїна в бою загинув! Левкові коні так і йшли в руки. Не було коня, щоб він його не приборкав. Справжній чародій. І співав Левко, ну твій соловей! Упокой, Господи, його душу…
— Упокой, Господи, його, душу…
— А ото на боці лежить Семен Ботало. Знаменитий козак! Його гішпанський мушкет найтяжчий у Великім Лузі. Як треба було якого знатного бусурмена зняти, кликали Семена. Жодного разу не схибив… Його мушкет бив найдалі! І співав гарно! Особливо псальми. Всі знав напам'ять! Я до сьогодні не знаю нікого іншого, хто міг би проспівати всі без похибки. Якби він був живий, то відспівав би все товариство.
— А ви, батьку?
— Я що? Латиною знаю десять псальмів. Та три нашою, руською. Я спочатку латину вивчив, як у в'язниці сидів. А наше письмо подужав, як на Україну повернувся… Господи, упокой його душу…
— Господи, упокой його душу…
— Оте страшне тіло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая, Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всіх татари повбивали, удвох тікали. Ну, його стріла із коня зняла. Добрий був — не сказати! Хто б чого не попросив, якщо в нього воно було, все віддасть! Не було в курені людини, якій би він чимось, та не допоміг… І з нами в лядську Галичину пішов, бо отаманового товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в мандрівку.
— А чого?
— Шість чоловік потрібні, щоб без перерви із самопалів бити… Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив.
— Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив!
— А оце, зіщулився, наче висох, то Іван Грак. Наш отаман! Господи, упокой його душу!
— Господи, упокой його душу!
— Бачиш, що смерть і татари з людини зробили? Він був найдебеліший із нас. У тілі був чоловік… А тепер?.. Був він і стрілець, і рибалка, і кіннотник вправний. Найголовніше не те — він був отаман! Як на якесь небезпечне чи важке діло йти, то він і найшвидше хлопців підмовить, і спорядить все найшвидше, і найбільшу здобич візьме… А добрий був, як і Кринка! За невільників завжди дбав, кого тільки можна, з неволі викупав чи вимінював. Завжди, завжди нам казав: «Хлопці-молодці! Не забивайте татарина, а хапайте. На невільників християнських міняйте!» І ось вже нема пана отамана… Господи, упокой його щирую душу!
— Господи, упокой його щирую душу!
— А оце з цього краю лежить козак Степан Хрін. Він нас привів на ярмарок, бо добре знав дорогу і вмів митниці обминати. Веселий був чоловік — і воювати вмів, і гуляти був гаразд! Міщанин, а бач — знаменитим козаком став. Всі в курені його знали. Як де яка небезпека — там він перший! І жодної рани не одержав! Таланило козакові.
— А вам, батьку?
— І мені таланило. Тільки по-іншому. Я від жодної рани не сконав… Отож… Гарячий був козак Степан Хрін. Господи, упокой його гарячу душу… Амінь.
Омелько постояв трохи мовчки, а тоді з якимось натиском і поволі проказав:
— А тепер, синку, ідіть отуди з конем і собакою, щоб на вас вітер не віяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.
Омелько одного заступа щосили загнав у землю і повісив на нього каптан і прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.
Копав і поглядав все на сонце, як воно починає хилитись, та однак пражило з такою ж силою, як і в полудень. І вітер повівав сильніше. І вітер ворушив клапті шкіри на мерцях. Омелька аж тіпало всього від того шерхотіння. Його тягло кинути заступ і заткнути вуха, щоб не чути того страшного шелесту. Але він вже не міг випустити заступ із рук і копав, копав, копав…
Та за якийсь час, чи то від страшної напруги, чи від трупного смороду, а тільки почав відчувати якусь навіть не втому, а млявість.
Вирішив на хвильку перепочити, подихати чистим повітрям. Прихилив заступ до стінки ями і, спершись однією рукою об край ями, важко вискочив нагору.
«Ще виберу на півліктя і поховаю. І зараз звір не дістане. Але для певності ще виберу…». Так розмірковуючи, Омелько підійшов до схилу пагорба, щоб подивитись, що там з малим і конем.
І йому аж вогнем бухнуло в тім'я!
За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнім обладунку: сагайдак із луком та стрілами, шабля і нагай на правиці. Крався до його вірного коня, який по підніжжю горба вибирав собі якесь зілля в непотолоченій траві.