Золоті Ворота

11 лютого 1978 р.

Виміри Олеся Бердника

Слово про Олеся Бердника

Гарні люли вмирають завжди передчасно…
чомусь.
От поганим, здається, й тисячоліття замало.
І кричу я в розпуці: — О мамо Природо, пильнуйсь:
Чи не вкралась похибка у корінь твого праначала?!
Та стоїть вона мудро на древньому прузі Дніпра
І великою правдою чорну журу мою палить:
Все в природі доцільно — погане насправді вмира,
А хороша людина лише переходить у пам’ять.

Навіть для українців, схильних до романтизму, постать Олеся Бердника не вельми звична. Він не вписувався ні в минулий режим, ні в нинішній. Позаяк усі режими — навіть супердемократичні, за своєю природою, хоч-не-хоч, а змушені думати про земне, про владу. І як її здобути, а потім — утримати. І тут князь світу сього з-за лівого плеча лукаво нашіптує, що не важливий метод, а важливий результат.

Олесь же Бердник — постать духовна, сказати б, піднебесна. В ньому фізичне і духовне було в ідеальній гармонії. Високий, урочий, він стремів і сам до горніх висот, і кликав, і вів за собою громаду. І зовні, і внутрішньо він належав до касти жерців, пророків, проповідників. Мрія його — створити Духовну Республіку — вела подвижника все життя.

Відтак, він стоїчно зносив удари долі, в’язниці, заборону на друк. І знову брався за своє.