Пора світових балаганів минає.
Нині — година, для глибокої Небесної Містерії.
Спробуємо щиро, правдиво розглянути дилеми, запитання, проблеми, зачеплені вище, щоб збагнути напрямок суверенного шляху до Храму Святої України поміж туманами обману і клекотом світового базару.
В 1990 році, коли пишеться цей Заповіт, відбулося кілька подій, тісно пов’язаних з національним відродженням. Завершився Перший Всесвітній Собор Духовної України в Коломиї, республіка відзначила урочистим Збором на Хортиці 500-річчя Запорізького козацтва. Наступного року планується Другий Всесвітній Собор Духовної України на острові Січі. Можна було б радіти, святкувати ці та інші знаменні події, сповнитися певністю, що справа національного визволення виграна. Проте наші душі сповнені тривоги і болю; суспільна свідомість сучасників оповита імлою політичних забобонів та псевдодуховних спектаклів. Тому розмову на Хортицькому Соборі українці повинні вести безкомпромісно, відверто, якнайщиріше, з повним розумінням того, що готується диспозиція для останнього бою за наше духовне визволення. Чи знайдемо основу для братерської згоди? Чи збагнемо причини вікового падіння? Чи вирвемося з прадавніх пасток, в яких перебуваємо досі? Чи перестанемо слухати нашіптування чужинецьких ідеологів і повернемося до заповітів рідних батьків і пращурів? Вірячи в те, що грядущий Форум знайде спільне рішення для Нації, ми назвали цей Заповіт Хортицькою Хартією.
Для існування сім’ї потрібна хата, будівля, оселя. Щоб ствердилася віра, потрібен храм, дім для молитви, вогнище для принесення жертви. Щоб роди і сім’ї стали Народом, Нацією, потрібен спільний Храм Духу, критерій загальної громадської дії, прийнятної та рідної для синів і дочок Етносу.
Історія показала, що навіть грубі, криваві ідеали спроможні були єднати народи для активних дій. Разом а тим вона підтвердила, що Вічність не приймає руїнницьких, диких, антагонічних зерен. Тимчасові «успіхи» чингізів, наполеонів, гітлерів, сталінів виявляються ілюзорними перед Оком Неба, бо ніколи не будуть підтримані Духом Цілісності. Результати таких потрясінь, навіть наймасштабніших, неминуче опиняються на смітнику космоісторії. Разом з тим, крізь марево повстань та революцій, крізь хмари погроз, велемовності, пихи можновладців та зарозумілості партій чи релігій дивляться в очі сучасників Сини Людські різних епох та народів, пропонуючи найпростіші стежки для осягнення жаданої спільноти.
Які ж ці стежки? Звідки й куди ведуть? Де той пагорб, на якому має стояти Храм Національної Згоди?
Є прадавня мудрість, що стверджує: життя породжує саме себе. Отже, людина, сім’я, народ повинні б виростати самі з себе, прислухаючись до веління іманентних генетичних глибин. Та історія демонструє нам невпинне втручання зовнішніх сил У природний розвій народного древа.
Згадаймо минуле. Огляньмо тяжкий, кривавий шлях пращурів, прабатьків, які невпинно змагалися з чужинськими напасниками, що жадали привласнити багатства рідної землі і дешеву рабську силу поневолення. Чи була можливість у таких страхітливих екстремальних умовах повнокровно виявити свій духовний геній, своє глибинне покликання?
Проте все це ще дурниці! Інколи навіть чужинська загроза могла бути каменем, на якому відточувалося лезо розуму, вістря мужності й вірності. Небезепечнішими виявлялися тенденції, що випливали з надр ще несформованої, нестійкої, неврівноваженої народної душі. Розгляньмо це питання уважніше.
Юні етноси — мов діти. Їх легко привабити екзотичним, барвистим брязкальцем — політичним, релігійним чи мистецьким. Варто згадати, як володар Русі Володимир «вибирав» для рідного краю новий культ. Чи можна твердити, що доля рідного етносу від прадавності до наших днів виростала з Материнського Зерна?
Навпаки!
Правічне коріння нещадно обрубувалося, чужинецькі (та й свої) зайди невпинно прищеплювали до спиляного стовбура релігійні, мистецькі, політичні та філософські бруньки, викохані в екзотичних садах Сходу та Заходу, Півдня чи Півночі. Ті щепи буйно гнали ворожу крону, заглушуючи рідне зело, випиваючи живлющий сік глибинної народної творчості, перетворюючи духовну кров етносу на брудні потоки ненависті, братовбивства, роз’єднаності та приреченості.
Тепер часто переконують нас, що акція Володимира прилучила прабатьків до високої європейської культури, що візантійство через освячення династійності зміцнило ідею централізації, вивело Русь в лави найвизначніших європейських держав. Чи так це було?