Під стягом Сонячної Віри Олег Віщий та Святослав Мужній зміцнили Праукраїну, розгромивши довколишні мілітарні сили, що загрожували єдності Русі та її суверенності. Зберігаючи батьківські заповіти, звичаї і космогонічні уявлення, наші предки будували Храм Духу Народного з притаманного матеріалу генетичної, родинної тотожності. Кажучи простіше, Праслов’янський Дуб вирощував жолуді, а ті породжували нові парості дубів, умножаючи, зміцнюючи, плекаючи материнський гай.
Поява Володимира на історичному полі розпочала добу занепаду родинної традиції, зради батьківських заповітів, знесилення імунної сили етносу. Прихід незаконнонародженого князя до влади супроводжувався убивством братів, обманами, запрошенням чужинців, духовними містифікаціями. Спочатку фальшива концентрація розмаїтих культів слов’янського краю в одному місці, криваві жертви, що породили почуття жаху в народі, а потім — нав’язаний батогами та мечами імператив нової віри. Імператив, у якому не було жодної потреби, бо Учення Христа вільно розповсюджувалося по нашій землі, Новий Заповіт перекладали на руське письмо, євангельська мудрість Нагірної Проповіді сприймалася душами відповідно до зрілості ума й серця. Але певним силам потрібна була дискредитація Новозавітного Слова, «цезаризація» духовності, використання її з метою зміцнення структури Князя Світу Цього.
Таким чином, здійснилося жорстоке розсічення цільної артерії спадкоємності етносу. У свідомість, підсвідомість, надсвідомість попливли психообрази чужинецької ментальності, нас почали переодягати в химерне лахміття спектаклів, задуманих у вертепах втаємничених містичних банд — світських чи «духовних», — байдуже! Переодягання зовнішнє не таке страшне, одяг можна замінити, але переодягання внутрішнє формувало цілком інший психотип Нації.
Результати далися взнаки вельми швидко. «Красне Сонечко» продемонстрував перший на Русі взірець нещадного диктатора, для якого нема нічого святого: ні заповітів предків, ні поваги до материнства, до сім’ї, ні бережного ставлення до творчої скарбниці духу народного. Сотні наложниць, бучні бенкети, розгул пристрастей, безконтрольність чужинецьких зайд, які вогнем і мечем прищеплювали людям страхаючу віру в Того, Хто наріжним каменем Свого вчення проголосив Любов.
Гадаю, ніхто з психологів не звертав уваги на красномовні ознаки жахаючої акції «хрещення», що збереглися досі в підсвідомості народу. «Зустріти попа — нещастя». «Бачити себе у сні в церкві — неминуча тюрма». «Зустрінеш попа — хапайся за ґудзик». І ще багато прикмет та ознак, пов’язаних з негативним ставленням народу до прищеплення візантійства.
Що ж відбулося далі? Чи допомогла Русі чужинецька віра, піднесена всупереч Заповіту Христа на рівень державного мислення, в справі консолідації, об’єднання, збратаності?
Навпаки! Під малинові церковні дзвони загриміли, заклекотіли братовбивчі війни, чвари, розмежування. Христолюбні князі почали шматувати материнське тіло Русі на частки.
(Чи не повторюється історія в наші часи, дорогі сучасники? Чи не спостерігаємо ми лютого протистояння різних конфесій, що сповідують віру в Єдиного Учителя?[2])
Наслідки зради позначилися блискавично. Коли зі Сходу насунула чорна хмара монгольської загрози, могутній Край Святослава упав перед потугою кочових орд; прибульці, дисципліновані «небесною» місією Темучина, консолідовані ідеєю обраності та унікальності свого покликання, ввійшли, мов ніж у масло, в струхлий соціум Слов’янщини, що вже був заражений концепціями гріхопадіння та ницості людини. До речі, напасники чудово оцінили руїнницьку суть візантійства, захищаючи й плекаючи далі ієрархію ортодоксальної віри.
Над цим прецедентом слід би замислитися глибше!
Ми не станемо переказувати всі подальші історичні події. Хочеться лише звернути увагу на те, що будь-яке сполучення етнічного древа з чужими соками та паростями неминуче веде до втрати свого призначення, до зубожілості й деградації.
Досить згадати події, пов’язані з інститутом козацтва.
Першорусь розпалася. Це була неминуча розплата за страшне зречення від рідного кореня.
На попелищі почали виникати розмаїті князівства та царства з найхаотичнішою орієнтацією. Поміж цими судорожними рухами численних етносів до самоствердження пробилася на поле історичної дії могутня парость козацтва. Цей феномен досліджувався поверхово, а ті історичні аналізи, що пропонувалися читачам донині, вельми далекі від глибинного розуміння явища.
2
І чи не те ж саме ми спостерігали в 90-х роках, у період т. зв. «накопичення капіталу»?