— ГНОСТИЧНІ ЦЕНТРИ. Вільні наукові асоціації, академії із всеосяжним спектром теоретичних та практичних досліджень, мистецькі академії, школи, студії, університетські містечка, гімназії, коледжі, курси — із суверенною методикою та сучасною інформаційно-виробничою базою для експериментів і реалізації нових відкриттів.
— ОЗДОРОВЧО-МЕДИЧНІ ЦЕНТРИ.
— СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ ЦЕНТРИ, створені для реалізації стратегії дружби Людини з Природою, вирощення необхідного запасу продуктів харчування та виробництва предметів ужитку із застосуванням гармонійних безвідхідних технологій.
— ЕКОНОМІЧНІ ЦЕНТРИ — комерційні банки, розробка перспектив гармонійного господарювання, торгівля з іншими країнами та об’єднаннями.
— ТЕХНОЛОГІЧНІ ЦЕНТРИ — лабораторії та підприємства, альтернативна енергетика, пошук нових технологій. Оцінюючи Чорнобильську трагедію як свідчення всеохопної катастрофи людського пізнання і суспільної стратегії, УДР вважає методи оволодіння силами природних стихій не лише справою технологічного уміння, а насамперед — любові.
УДР вважає, що настала пора для рішучого воскресіння духовного життя Народів Землі. Спроби уникнути апокаліптичної катастрофи, користуючись міліарними методами, державно-політичними ритуалами та процедурами, марні. Кінець світу провіщає потрясіння світового соціуму. Тій грозі треба протиставити духовну потугу щирості, правдивості, безстрашності. УДР готова до співпраці на засадах Братерства з людьми всіх націй, рас, племен, віруючими всіх віросповідань, прихильниками всіх гуманістичних світоглядів та спрямувань.
Наша емблема — Мати з Дитям у колі Сонця на тлі зоряного Неба — є творчою основою всіх дій та стратегії прийдешнього.
Мир і Радість всім світам!
Грудень 1990 р.
Статті та інтерв’ю
Де ви, кобзарі?.
Роздуми фантаста
«До чого тут «роздуми фантаста»? — запитає прискіпливий читач. — Кобзарі — історичний анахронізм, таке собі викопне диво минулих віків. Ясна річ, приємно послухати думу, пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста: екзотика! Вона втішає — і ми ж колись!.. Ого-го! Було, було! Було — та загуло! Не ті часи тепер, не ті турботи, не ті проблеми! «Де ви, кобзарі»? Чи не смішно гукати ось так патетично? Це крик у порожнечу…»
Заждіть, не поспішайте проголошувати вирок преславним кобзарям, бо це буде вирок нашій власній душі, нашому серцю. Скажу одразу: кобзарі існували з незапам’ятних часів. Скільки Є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?
Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце, як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.
Якщо так, то звідки ж отой тривожний поклик: де ви, кобзарі?..
Тривога обґрунтована. Проілюструю такими спогадами.
Ще до останньої війни (та й десяток літ після неї) над просторами України щовечора звучали народні пісні. Кожне село було пісенним полем душі. Кожна хата співала, раділа, сумувала, плакала. Ті акорди чарівливого мелосу зливалися у річечки, потоки, річища дивотворення, у хорали, ораторії, симфонії духовного настрою, роздуму, пошуку, надії, смутку чи радощів.
Пам’ятаю, коли я був ще підлітком: виходжу на вигін біля річища дніпровського. Зорі у небі, зорі — у водах затоки поміж білих-пребілих лілій. Дівчата у весняних вінках, парубки у святкових вишиванках збираються в коло, і над дніпровською долиною лине журлива пісня-сповідь:
І мені здавалося, що то не просто поетично-пісенний образ, а правдива розмова засмученої душі з правічним Дніпром-Славутою, і що все довкола — латаття на волах, лози на піщаних кручах, зірки в дивоколі, заквітчані дівчата та їхня мелодійна туга — то нерозривне, спільне дійство народного серця, котрому нема кінця. Бо й справді: прислухаємося, а з Правобережжя, від круч, де розташоване старовинне село Витачів, долинає інша пісня-діалог: