Выбрать главу

Що ти можеш сказати з приводу цього?

Ричард Бах: Майбутнє нашого спільного світу я бачу не стільки за умов колективних, як особистісних змін. Адже в остаточному підсумку зміни с наслідком індивідуального зростання і навчання кожного з нас. І саме це, зрештою, слугує своєрідним дозволом на певний спосіб життя в одних або забороною на нього — в інших.

Існує космічний закон: те, що народжується в наших думках, з’являється в дійсності. Тримай в уяві щось несподіване, скажімо, «жирафа», і невдовзі в твоїй практиці виникне якась подобизна жирафа. Чітко уявімо собі допитливі очі, м’який ніс, чудову шию, облямуємо цю картину сріблом чи блакиттю, підсилимо її рожевим чи золотим світлом, відкриємо шлях на волю, — і можна лічити години, коли жираф випадково знайде нас.

Отак і з дарунками, які ми даємо світові, отак і з нашими бажаннями, отак і з самим світом, який ми будемо рятувати від застарілих вистав. Утримувати ці ідеї в свідомості, діяти так, ніби наша доля є результатом нашої посвяти, віри і послідовної напруженої праці над тим, що ми найбільше любимо, — і світ, у який ми віруємо, одного дня оточуватиме нас у трьох вимірах, наша візія любовно утримуватиме нас, як ми раніше утримували нашу візію.

Цей закон обіцяє: зміни відбудуться; хоча закон і не обіцяє, що вони здійсняться без випробувань, поразок чи важких часів для найзатятішого свого прибічника.

Коли ми йдемо на берег моря, аби помилуватися прекрасним сходом сонця, ми прямуємо до мети, не звертаючи уваги на сліди, які залишаємо по собі на піску, бо ж ми простуємо за чудовим світлом небес. Якщо нашим шляхом захочуть піти інші, це — їхня воля. Коли вони прийдуть туди, де були ми, можливо, вони знайдуть бажане, а може, й не знайдуть.

Я вірю, що наша місія на землі полягає в тому, щоб стати більш досконалими й настільки люблячими істотами, якими тільки можемо бути. В дорозі ми втратимо старих друзів чи близьких нам людей… Та у випробуваннях нас підтримуватиме безмежна сила світла, яка, зрештою, приведе нас додому.

Я трохи упереджено ставлюся до будь-яких організацій, бо збагнув, що найкращий спосіб зруйнувати гарну ідею — це організувати її. Нас роз’єднує не наша гуманність, а етикетки, що наліплюються на нас. Коли ми обираємо лідерів і ухвалюємо рішення та символи, ми принижуємо себе порівняно з тим, якими ми є насправді. Це велика радість — зустріти інших з такими ж, як і у себе, ідеалами, зустріти без прапорів, транспарантів або членських квитків, зустріти лише найтеплішими словами привітання.

Олесь Бердник: Українські ентузіасти духовної альтернативи висувають ідеї про необхідність підготовки людської свідомості до величезних футурологічних потрясінь, що чекають нас у найближчому часі.

Можливо, питання має стояти про перехід людини до нової форми буття, до повної трансмутації в іншій стан. Чи ти й твої американські послідовники працюєте в цьому ключі? Чи бачите реальні можливості для такої метаморфози?

Ричард Бах: Кожен з нас щомиті є досконалим відображенням безкінечного життя. Ми були такими ж і перед тим, як виник простір і час, такими ж залишаємося й тоді, коли рухаємося понад часово-просторовим ігровим майданчиком. Як я уявляю, видимий фізичний світ — це пісочниця для свідомості, в якій відбуваються наші обмежені пригоди. Тут ми схильні вірити, що можемо страждати і померти (хоча, помираючи, ми пробуджуємося, аби пригадати, що життя не є об’єктом смерті): я схильний вірити, що людство наближається до краю всесвітньої катастрофи (ми спроможні запобігти їй і зазнати в цьому поразки або досягти перемоги); але ми також вільні вірити, що ми — господарі обраних нами ілюзій або їхні безсилі жертви.

Нам здається, що реальність до всього цього байдужа. Реальність — Життя, Любов, Суще бачить нас такими, які ми є, тобто як своє власне досконале відображення. Вона не бере участі в наших іграх, ілюзіях і переконаннях. Вона цього навіть не свідома. Як люблячий батько дає своїй дитині свободу насолоджуватися іграми своєї уяви — сьогодні уявити себе королем темряви, а завтра — принцом світла, отак і Любов дозволяє, як нам заманеться, гратися в безмежних світах, побудованих нашою уявою, сильнішою за граніт і вуглецеву сталь. Любов знає нас як своє досконале дитя, і коли ми після наших ігор повертаємося додому, Любов запитує нас не про те, чого ми прагнули досягти, а про те, чого ми навчились. Любов запитає нас не про маски, які ми носимо, не про те, чи претендуємо ми на «добро» або «зло», а про те, як нам вдається висловлювати свою любов.