Іще востаннє я заплачу,
Пройду незримо по землі,
І всі падіння та невдачі
Лишу впокореній золі.
І блискавицею-привітом
Сяйну у грізній синяві.
Закон Вогню гримить над світом:
Умріть, мерці!
Живіть, живі!
1969 р.
* * *
Хто ти, Любове? Що ти, Любове? *
Спалах чуття? Чи дарунок таланту?
Тіла жага чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
Що ти, Любове? Паління в безодню?
Чи ейфоричний хвилюючий трунок?
Хижої пристрасті паща голодна
Чи розцяцьковані квітами труни?
Котиться вир, і нема йому впину,
В ньому зливаються атоми, люди —
Драми, гротески, комедії, кпини:
Є, і було, і триває, і буде!
Грізна любов, найніжніше кохання,
Шепіт несміливий, слово шалене —
Все поспіша на олтар сподівання —
В пащу неситу, в пащу вогненну.
Де розуміння? Де ти, критерій?
Логіка мовчки навколішки стала.
Істини мати. Вершина містерій.
Ясна і темна. Мінлива і стала.
Гинуть світи. І спалахують зорі
В нових галактик вселенському громі,
Кроноси юні в інших просторах
Інші будують Любові хороми.
Хай у безмежжя пливуть одиноко
Скелі, мов свідки космічної драми.
Єви в едемах ідуть ясноокі
І обнімають коханих Адамів.
Будуть і яблука, будуть і змії,
Будуть Єгови, будуть падіння,
Каїна заздрість, Авеля мрії
Чорні і світлі пустять пагіння.
Крізь революції, царства, поеми
Підуть потомки Адама до неба,
Щоб написати нові поеми
І в епілозі розгадувать ребус —
Ребус кохання… Що ж ти, Любове?
Іскра прадавнього змія Ананти?
Темна мара чи божественне слово?
Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?
1970 р.
* * *
Зорі, зорі — далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні
Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма…
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета —
інша в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…
1970 р.
Зоряний герць*
Стугонять литаври неба в просторах правічних.
Загорівся бій!
Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних
В темряві нічній.
Люди сплять, не чують і не бачать,
Як під ту грозу
Невмируща Мати понад ними плаче
І роня сльозу.
Вершники зійшлися у жахнім двобої.
Хто здола кого?
Чорний білого розітне шаблею страшною?
Білий — чорного?
Коні гримають копитами об твердь празоряну.
Горобина ніч!
Сто віків чекає герцю світ розорений.
Невмолима січ!
1970 р.
Виглядай поміж зір
Скільки суму,
Скільки болю в дівочих очах!
Ніжні думи,
Тихі думи в далеких краях…
Десь блукає,
Десь мандрує кохання ясне,
І не знає,
І не зна, де шукати мене…
О єдиний!
У шуканні часу не марнуй!
Лебединий
Журавлиний мій поклик почуй!
Відлітай,
Вилітай у ясну далину,
В небокрай,
В невимірну довічну весну!
О повір!
На Землі не ходи, не шукай!
Поміж зір
Серед зір ти мене виглядай!
1970 р.
* * *
Гей, гей, гей!
Розлягаються у безмежжя стежки і дороги,
А на них виростають,
Розквітають
І дива, І тривоги, гей, гей!
Чуєш, брате мандрівний, чуєш, сестро незнана?
На вершині гірській,
У імлищі нічній —
Всюди чується слово кохане, гей, гей!
Мов луна,
Тихо котиться пісня над світом…
Далина
Запалила веселку жаданим привітом, гей, гей, гей!
Хто ж то є?
То казкові безсмертнії очі —
Материнські, дівочі, побратимські, пророчі!
То дитинство крилате моє, гей, гей, гей!
На планетах далеких,
В чужинецькім холоднім краю,
Прокричать тобі в душу невмирущі лелеки
Про коханії очі,
про Вітчизну твою, гей, гей, гей!
Про єдинії очі —
Небувалі, пророчі…
Про безсмертну Вітчизну твою, гей, гей, гей…