Мій добрий, заграй мені думу
На вечора зоряних струнах,
Акорди щасливого суму
Хай котяться в лунах…
А я полечу до світання
В обіймах твоєї розмови,
В мелодії пісні мовчання,
Нечутного слова…
Коханий, відкрий свою душу —
Волошку у стиглому житі,
Бо стати віднині я мушу
Мовчанням блакиті,
Пелюстками ніжного квіття,
Що зріє між зорями лише…
Мій рідний, у ніч заповідну
Заграй мені тишу…
7 липня 1974 р.
* * *
Снилось мені… Я стояв на майдані —
Непорушна статуя гранітна.
Люди приходили до п’єдесталу
Літні і юні, злі і привітні…
Тихо вітали. Або проклинали.
Квіти пахучі клали під ноги.
Бачив я їхні турботи й печалі,
Чув міркування, жалі й тривоги.
Звільна минали тягучі століття,
Пилом вкривалася постать камінна.
Серце моє вікове роздирали
Люди байдужі, юрби незмінні.
Їх турбували справи нікчемні,
Заміри суєтні і мурашині, —
Тому ніколи ніхто не подумав,
Що почуває Гранітна Людина?!
Серце ж моє було перехрестям
Стежок, надій, сподіванок народних,
Дух мій палав на багатті любові
До непокірних, бездомних, голодних!
Блиски очей покривало каміння,
Серця потугу — планетне тяжіння, —
Лише у небі далекому чулось
Духу мого стовікове квиління!
Так промайнули неміряні роки…
Ти підійшла до мого п’єдесталу…
Впала громово запона космічна —
Та, що одвіку між нами постала!
Ти упізнала в гранітній подобі
Лицаря вірного, любого брата.
Ти заридала пекучими слізьми,
Щоб сновидіння моє зруйнувати.
Ти цілувала серце камінне,
Кров полилася на плити гранітні…
Ти воскресила мене і забрала
Із перехрестя стежок всесвітніх…
9 липня 1974 р.
Золоті Ворота
1972–1979
Золоті Ворота
Золоті Ворота? Чи руїни?
Що ви відкриваєте? Кому?
Може, шлях до серця України?
Може, стежку у нічну пітьму?
Цвіллю обросло старе каміння…
Позіхи туристів і юрби…
Тут нема вогню палахкотіння.
Тут нема пісень і боротьби.
Річище звернуло історичне
В інші і примарні береги…
Тут лише таблички ідилічні
Та байдужий гомін навкруги…
Ні! Не може буть! Не мусить бути!
Та невже над гомоном віків
Гримотіння серця вже не чути
В грудях запорізьких козаків?
Та невже заснули вже навіки
Кобзарі прадавні у степу,
Щоб нащадки — вбогії каліки —
Йшли у ніч безмовну і сліпу?..
Не заснули! Чуєте, братове!
Я кажу вам, кличу і кричу,
На Воротях сам стаю, і знову
Відкриваю їх і вам речу:
— Народилась Україна Нова,
Небувала, чиста, мов дитя,
Україна зоряної мови,
Україна Божого Буття,
Україна пісні і кохання,
Та держава, де щезає тлінь,
Україна творчого повстання
Для усіх прийдешніх поколінь!
Йдіть, відважні діти невмирущі,
Понад ешафотами віків,
Приготуйте і серця, і душі
Для казкових зоряних країв.
Я пошлю блакитні легіони
Берегти Ворота Золоті.
Щоб чужі ідеї та закони
Не проникли на стежки святі!..
Україно, вернуться до тебе
Матері, метелики, вогні.
Ясні зорі і хмарини в небі,
Козаки воскреслі і пісні,
Прийдуть діти і барвисті квіти,
Прийде казка і чарівний спів,
Забринять у просторі сюїти
Всіх дерзань і небувалих снів!
Закажу я вхід тюрмі і карам,
Не пущу ні воєн, ні біди,
Одведу у небуття пожари,
Кров і біль — навіки, назавжди!
Україно-Матінко! Воскресни!
Тануть сни, і котяться в імлу…
І Софія — Мудрість Прачудесна
Вже стоїть на Київськім Валу…
Побратими, гляньте на руїни!
То ж не прах, не камені прості, —
То в руці Святої України
Всесвіту Ворота Золоті…
1972 р.
Україно моя*
Україна моя, рідна мати моя.
Хто ти є, хто ти є?
Я питаю про те навесні солов’я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є, хто ти є?
Я запитую серце своє.
Я питаю про те у блакитних садів,
Я питаю широкі лани,
Я звертаюсь у небо до вольних орлів,
І наслухую мову луни.
Я питаю в орлів —
І наслухую мову луни…
Мені каже Дніпро:
— Україна — то Я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська земля.
Шепчуть гори здаля:
— Невмируща Вкраїнська земля.
Вірю, знаю: — У горах Матуся живе,
У Дніпровськім потоці співа,
Її серце — то небо весни грозове,
Її дума — печаль Світова.
Її серце — живе,
Її дума — печаль Світова.
І зірки вдалині — то Вкраїни вогні.
То все — ти, то все — ти!
Струни кобзи дзвенять,
Україно, в мені,
Ніби райдужні в небі мости.
То все — ти, то все — ти,
Ніби райдужні в небі мости.