20 липня 1979 р.
Вічній дружині
Ти знайди мене скрізь на вибоїнах долі —
Чи під сонцем ясним, чи в понурій пітьмі,
Виглядай мене, люба, із тяжкої неволі,
Не забудь мене, дивна, у байдужій тюрмі.
Ти знайди мене, рідна, поміж вихорів часу,
В океані віків, серед шелесту снів…
Прислухайся, як ніч денне сяйво погасить,
До ходи неспокійних земних шукачів.
Десь я там у грозі, десь я там серед бою,
Десь я тихо стогну, чи сміюся, чи п’ю,
Десь я в небо дивлюся і марю тобою,
Десь я долю шукаю тривожну свою…
Ти впізнай мене, мила, в солов’їному співі,
І не смій пропустити в подобі старій,
Бо я вічно вмираю й народжуюсь знову,
І шукаю тебе, поспішаю на бій!
Ти приходиш у дні, як гуркочуть литаври,
Як лунають громи, як мечі брязкотять,
Як виходять до герцю блакитні кентаври
І збирають титани нечувану рать.
Доторкнись до чола, де посіяно терни,
І над прірвами встануть небесні мости,
І до них моя доля, можливо, поверне,
До хатини тієї, де ждеш мене ТИ…
1 серпня 1979 р.
Гроза з тюремного вікна*
Біла хмара повстає на чорну хмару,
Небо грозиться, викрешує вогні.
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!
Гей, виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові,
Наступають, гонять тучі нездоланно
Шаленіючі хлоп’ята лугові!
Щось ворожий голос буркає облесно,
Та дзвінкі удари чути на землі:
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі.
Подалися чорні хмари-яничари,
Малинові стяги мають, як живі!
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпалаються хурдиги вікові!
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки,
І пливуть до Січі через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки…
8 серпня 1979 р.
Наперекір*
Всьому наперекір, усім наперекір
Летіти в ніч,
Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір,
Почути їхню річ!
Про що вони дзвенять, про що мовчать вони
Віки, віки?
Що сіється вночі на зоряні лани?
Людські думки!
О розуме їдкий, о розуме хисткий!
Не сій же зла,
Щоб в зоряні жнива, у день отой святий
Любов цвіла!
Всьому наперекір лиш правдою засій
Той дивосвіт,
Крізь громи катівень, крізь пекла буревій
Спіши в політ!
Усім наперекір, всьому наперекір
Будуй мости!
Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір…
То будеш ти!
20 жовтня 1979 р.
Матері*
Рідна моя і замучена птахо,
Бачив тебе я в тривожному сні…
Свічку несла ти до чорної плахи,
Щоб присвітити дорогу мені.
Та не було мене там, на помості,
Лише вугілля і зморений жах…
Ти голосила на чорнім погості
Й помандрувала по диких світах…
Біла сорочка, мов привид, з’являлась
В чорних проваллях, у ямах темниць,
Свічка твоя миготливо сіяла
В тисячах жадібних, дивних зіниць.
Та не знайшлось поміж них твого сина,
Вийшов давно я з тілесного сну,
Птахом полинув на Україну,
Щоб проспівати тобі про весну.
Чуєш, матусю, чуєш, кохана, —
Ось над тобою летять журавлі,
Тхне курликання — пісня світання, —
В ній мої радощі й тихі жалі.
Чуєш — торкаються клени до шиби?
Я сповіщаю про дивний приліт.
Давні блукання, і сльози, і хиби —
Все потонуло у вихорі літ!
І лише очі твої, ніби свічі,
Понад віками палають мені…
На дивовижне, на зоряне віче
Підемо разом в блакитному сні…
27 лютого 1980 р.
* * *
Із суєтного терзання увійди в тисячоліття,
Обніми душею вічність і пливи у всебуття,
Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття.
Все лукаве і обманне щезне хай без вороття,
Хай на попелі руїни голубіє нове віття
І на обрії чарівне розгортається життя.