27 листопада 1981 р.
Людина-Всесвіт
Якщо, справді, Всесвіт у Людині,
Тоді кожен у собі хова
Простору і часу полонини,
Цілої історії дива…
Є в мені клітини-хлібороби,
Є добро, гріховність і цнота,
І в душі страшна пустеля Гобі.
Де гасає чорна самота.
Десь в задумі мудреці-нейрони,
Десь в атаці вірусів юрба,
І клітин братерських оборона,
Спокій, мир і знову боротьба.
А в глибиннім таємничім краї
Волі славне Товариство є.
Кров вирує буйним дивограєм,
Струменем в пороги серця б’є.
Як усе здола навала сонна.
Не змовкає там триножна річ.
То — душі моєї оборона,
То — моєї України Січ!
Так буває: епідемій зграї
Вріжуть в тіло смерті лемеші;
Січ моя свій голос піднімає,
Збуджує повстання у душі,
І тоді литаврами тривоги
Віче серця голос подає,
Кобзарі виходять на дороги,
Всенародне рушення встає.
Геть втікають зайди і нероби,
Пісню волі чути на зорі.
І в мені радіють хлібороби,
І в мені співають Матері.
Славен будь, мій Всесвіте блакитний!
Побратими, не змикайте віч,
Бо твердиня духу непохитна,
Доки нерушима Серця Січ!
2 січня 1982 р.
Чорні діри космосу
Чорні ліри — то в’язниці галактичні,
В них титани ще з правіку у тюрмі.
І панують там закони фантастичні,
Самознищують себе вони самі…
Там пряме усе закручується круто,
Сили руху вічно бачать дивний сон,
Там на променя навішується путо,
Вільні кванти попалають у полон.
І кружляють в нескінченній каруселі,
Час і простір спресувавши в моноліт,
В тій прачорній пересиченій оселі
Мить одна ковта мільйони літ.
Галактична стогне жадібно корова
І вимахує рогами поміж зір,
Молоко її, замішане із кров’ю,
Доять, цідять хижі пальці чорних дір…
15 січня 1982 р.
* * *
Відкриваю вічі на світанні,
Ніби приступаю до роботи…
Наче білка, мчуся безнастанно
В колі повсякденної турботи.
Я приймаю ношу цього світу
На свою чутливість та мінливість,
Мої нерви, мов казкові віти,
Відчувають всю його примхливість.
І нема для світу ні закону,
Ані смислу, ані рамок міри, —
Всі ті речі — наші забобони,
Наші страхи і жадоба віри…
Боїмось ми просто зрозуміти,
Що і люди й зорі у Безмежжі —
Лиш самотні чудодійні Діти
На пустельнім серця узбережжі,
Що усі диктатори та війни,
І насилля, муки і жадання —
Лише спроби — дикі, безнадійні
Осягнуть небачене Кохання.
Те Кохання — до Самого Себе,
Бо нікого в Світі більш немає —
Ні на зорях у далекім небі,
Ні в химернім потойбічнім Раї…
Всюди ми, усюди — наші муки,
Наші спроби вийти в Небувалість,
І тремтячі від безсилля руки —
Від безсилля осягнути сталість.
Породили ми себе в химеру
З Цілості — Єдиної, Святої,
І пішли в періоди та ери
На стежки розвою і розбою.
Розгубили ми себе в Хаосі,
Світлі шати дарували тіням,
Лиш надію змучену ще досі
Віддаєм грядущим поколінням…
Зупинімось, зупинімось, Браття,
Пробудімось з вічного шукання,
Хай осяє Зоряне Багаття
Ще з Правіку Суджене Повстання!
І тоді Світило Праблакитне,
Всі сонця зібравши в себе, встане,
І тоді пустеля непривітна
Затріпоче цвітом полум’яним.
І тоді побачить Дух Людини,
Що в Ньому — Всесвітня Праоснова,
Що усі низини і глибини —
То пелюстки нашої Любові!
2 квітня 1983 р.
ВІЧНА ТАЙНА