«Місце святе пусте не буває». І ось на спорожніле місце в душі, в свідомості, в серці плинуть каламутні хвилі сучасної псевдокультури, зачатої і виплеканої в буржуазних бардаках, виученої та проявленої з допомогою найпотужнішої індустрії техногену. Хіба може змагатися розчавлена душа перед навалою кіно, книг, телевізії, радіо, анекдотів, газет, містичних та соціальних жупелів, ідеологічного блазнювання?
Пуповина до лона Рідної Матері передушена або розірвана, а брудна кров із штучної пуповини формує довкола ембріона душі не Синівський Образ, а темного чи сірого двійника, страхітливу історичну мару.
І дивується така людина-мара: а про що, власне, мова? Хіба людство не здобуває все вищі шаблі пізнання, культури, могутності? Хіба не руйнуються рямця відчуження між народами? Хіба не однаково, зрештою, якою мовою обмінюватися інформацією про те, що нас хвилює, що нам потрібно, і т. д.
Тут — відповідь на всі сумніви і хитання. Демонічна реальність хоче спрямувати нашу свідомість на зовнішнє, плинне, ілюзорне, щоб переконати нас в необов’язковості рідного, народного, історично-традиційного, а отже, — кинути в хвилі небуття і забуття. Але ж це небезпека лише для слабких і несвідомих душ! Невже так важко збагнути, що твердиня Матері-України не в плинній псевдореальності, а в духові її Синів та Дочок?!
Невже ми повинні запитувати у чужих людей, у книгах, у філософських мудраціях, ХТО МИ, звідки, і чиї ми ДІТИ? Голос Матері-України аж надто гучно відлунює над світом, її пологова мука потрясає нас донині, козацькі шрами-могили по степах ще й досі височіють, бентежачи серця дрімаючих нащадків!
Пробудившись від дрімоти, котрою ми були сповиті, я збагнув, що нічого не втрачено, не загублено, не зруйновано! Те, що втрачено, — не наше, що загублено, — не суттєве, те, що зруйновано, — тлінне, ілюзорне, бо ВІЧНЕ — НЕРУШИМЕ.
Якщо Україна живе у моєму серці, у серці дітей моїх, друзів моїх вона жива! Хай довкола вирує ураган чули і зневіри, Деградації і сумнівів — а в Твердині Серця Мати-Україна обнімає нас благовісними руками, нашіптуючи прадавню Тайну Буття…
Так народилася ідея Святої України…
Коли ми щось творимо, діємо, винаходимо, шукаємо, — то знаємо — навіщо це, для чого, з якою метою.
Проте, живучи, не запитуємо (в більшості): навіщо з’явилися її цей світ, що маємо створити, вчинити, здійснити?
ХТО МИ ТАКІ?
НАВІЩО ЖИВЕМО?
Безліч апологетів практичних світоглядів переконують нас в тому, що таке запитання абсурдне. Життя — для життя.
Сам процес буття є причиною, наслідком, суттю. Він — самодостатній.
Якби було так — не з’явилося б сумнівів і «проклятих» запитань. Отже, відповідь повинна бути. І до того ж — ясна відповідь…
Аналогія дасть порівняння, ненав’язливу відповідь. Зерно рослини, посіяне в землю, може довго лежати без руху. Його допікатиме холод чи спека, його намагатимуться з’їсти паразити. І якби воно могло мислити, — то болісно запитувало б само себе: «Навіщо я в цій тужавій, мерзлій землі? Хто я? Де моя суть і покликання?»
Проте — приходить весна. Сонце яро зігріває землю, і внутрішня суть зерна пробуджується до дії, життя, творення парості, до розквітання квітки і зав’язування нового плоду. Вже не треба питати — навіщо я, хто я і т. д. Радісне саморозкриття під полум’яним оком Сонця — є відповіддю на всі муки.
Те саме й для людини, для Народу, для Людства. Пекуче сонце совісті пробуджує нас до розкриття внутрішнього світу Душі. Ми відчуваємо, що ми — Українці, чи Росіяни, чи Бенгальці, чи Єгиптяни, чи Французи. Саме такі паростки мають вийти з надр нашого зерна, саме таке звучання пісенне має пролунати в Аудиторії Планети, саме такі Квіти Духу маємо повернути Сонцеві буття взамін променистого дарунку.
Стільки чарівних дарунків: Самосвідомість, Слово, Мисль, Чуття, Творчість, Любов, Пізнання. Невже все це лише для того, щоб більше загарбати, відняти, з’їсти, насититися, перепсувати, викинути в мільярди унітазів?
Це було б фарсом Буття! Це було б страхітливою диявольською насмішкою!
Всі героїчні походи — для смачного чавкання щелеп? Всі голгофи і вогнища — для штампування холодильників і транзисторів? Всі революції та аскетичні подвиги — для рутинних промов «вождів» чи нудних молитов жерців псевдорелігій?
Ми лише на початку справжньої історії людства. Все, що ми знаємо, — лише передісторія. Згусток кривавого харкотиння — яка ж це історія?
Кажуть, що Нації, народи завершують себе в планетарній загальнолюдській спільноті, а тому вони повинні щезнути, асимілюватися в єдиному людстві, злитися в радісному акорді