ДІВА (знеможено)
Проміняю променисте намисто,
Проміняю і цимбали й дуду…
У пратемних туманах імлистих
Нове поле собі віднайду…
Я
Завжди ще мить… Лише одненьку мить!
ДІВА
О Матінко! Болить мені! Болить!
(співає)
Полечу Чумацьким Шляхом,
Лоно геть розвію прахом,
Стану вільним чудо-птахом…
Щастя й жах! Щастя й жах!
Іскри зоряні в очах!
Я вже лечу!
Чи не лечу?
Кобзарю мій, я вся тремчу!
Прости мені… я навіжена,
Сама собою полонена…
О поможи! О поможи…
Святеє путо розв’яжи…
Я
О, як тобі родити Сина?
ДІВА
Я народжу в ту саму мить,
Як дух осяяних русинів
Закляття зможе сотворить!..
Я
Яке закляття?
ДІВА
Дуже давнє.
То заповіт дідів преславних…
Оцю сопілочку візьми,
Заграй на ній серед пітьми…
Якщо в душі твоїй воління
Перемагає марноту,
Всі українські покоління
Мелодію почують ту…
ЖИВІ перейдуть це багаття,
А МЕРТВІ лишаться в золі…
І ви сотворите закляття
Останню клятву на Землі!
Мені поможе народити
Самоосудження Русі.
Тоді дозріє Нове Жито,
І мрії всі, і правди всі.
Бери сопілочку, бери…
Закляття древнє сотвори!
Страшна Рада
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
І я заграв. Здригнулось Дике Поле.
Земля здригнулась. Колихнувся світ.
Немов литаври гримнули довкола
Із тих далеких легендарних літ…
У тій сопілці чулися ридання
Замучених дітей і матерів,
І клекотіння вічного повстання,
І вічна марність романтичних снів,
І клич до бою, і дівочий спів…
І я узрів усю мою Вкраїну,
Розіп’яту з правіку на Землі,
І я відчув розсіяну Родину,
Розсипану, загублену в імлі.
Вона відчула поклик — і воскресла!
Людей повстали в просторі ряди,
Праненьки Геї викидали чресла
Померлі покоління і роди.
Вони ішли до Вогнища, до Діви,
Вони ішли, не знаючи — чому!
Сопілки чарівної переливи
Вели їх крізь століття і пітьму.
Ішли далекі вої непохитні,
Ішли тисячолітні сіячі,
Корогви колихалися блакитні,
І блискотіли списи та мечі.
І нап’ялись, немов жіночі лона,
Сплюндровані могили по степах,
І з неба кров кипляча та червона
Знов окропила непорушний прах.
Земля тряслась. Кричали древні гори.
Бо з небуття, з приниження, з гниття
Мільйоннорукий, дивний і стозорий
Вривався буйний дух в Нове Буття.
І воскресали запорізькі лави,
Ішли крізь гук походів та війни,
Крізь марево і слави і неслави,
Ішли крізь ешафоти чужини.
Йшли матері і діти-янголята,
Ішли дівчата й мужні юнаки,
І падали заслони літ закляті,
І танули епохи та віки.
Йшли кобзарі, старшини і гетьмани,
Ішли опришки горді й кріпаки,
Повстали у кривавому тумані
Всіх гайдамаків зраджені полки…
Всі закатовані, усі забуті,
Усі покинуті в самотині,
Тепер порвали вічне путо,
Щоб відродитись в древньому вогні.
В містерії чаклунському потоці
Ізнову оживали легіони —
Померлі з голоду у тридцять третім році,
Замучені у тюрмах і колонах.
Розстріляні, оббріхані, убиті,
Закреслені у пам’яті віків,
Крізь Дике Поле, темрявою вкрите,
Йшли на сопілки чарівницький спів.