— Цілком пристойно зроблено, юначе, але де кров? Це все занадто спокійно. Де рушій? Взяв би ти, може, посадив у тих довбаних Садах якусь летючу тарілку. Чи будинок висадив у повітря. Просто щоб щось трапилося. Нароби трохи галасу.
Я не знав, як це зробити. А тоді прибули Ґолдени, і вони стали моєю летючою тарілкою, моїм рушієм, моєю бомбою. Я відчув захват молодого митця, який отримав тему, немов подарунок у святочній пошті. Я почувався сповненим вдячності.
Ми живемо в часи літератури факту, казав мені батько.
— Узяв би ти й перестав уигадувати. Переконайся у першій-ліпшій книжкоуій крамниці, — сказав він, — уесь рух уїдбувається при столах із літературою факту, а уигадані історії припадають пилом.
Але то був світ книжок. У фільмах була епоха супергероїв. У документалістиці ми мали полеміку Майкла Мура, «Сницаря Штайнера» Вернера Герцоґа, «Піну» Віма Вендерса і ще дещо. Але справжні гроші крутилися там, де був вимисел. Мій батько високо цінував і рекомендував мені твори й ідеї Дзиґи Вертова, радянського документаліста, котрий ненавидів драму й літературу. Його кінематографічний метод «Кіно-око» мав на меті — ні більше, ні менше — еволюцію людства в напрямку вищої, вільної від вигадки форми життя, «від неоковирного громадянина через поезію машини до досконалої електричної людини». Вітмену він би сподобався. Можливо, що Ішервудові-фотокамері також. Я, однак, упирався. Вищі форми я залишив своїм батькам і Майклові Муру. Я бажав вигадувати світ.
Бульбашка — делікатна річ, і часто вечорами мої домашні професори занепокоєно говорили про те, що вона може луснути. Їх тривожила політкоректність, їх тривожило, що одну їхню колегу в телевізорі впритул обсипала звинуваченнями двадцятирічна студентка, що не зійшлася з нею в поглядах на кампусну журналістику, а іншого колегу пропісочили в теленовинах за те, що він відмовився заборонити костюм Покахонтас на Геловін, а іншого колегу примусили відмовитися на рік принаймні від одного семінару через те, що він недостатньою мірою захищав «безпечний простір» якогось студента від накидання ідей, які студент вважав занадто «небезпечними» для своєї юної свідомості, а інший колега проігнорував студентську вимогу прибрати зі студмістечка статую президента Джефферсона попри той ганебний факт, що Джефферсон був рабовласником, а іншого колегу розгромили в пух і прах студенти з сімей із євангелістськими традиціями за те, що попросив їх прочитати графічний роман, намальований лесбійкою, а іншого колегу змусили скасувати постановку «Монологів вагіни» Ів Інслер, оскільки визначення жінок як осіб із вагінами дискримінує осіб, що ідентифікують себе як жінок без вагін, а ще інші колеги опиралися намірам студентів «витіснити з публічного дискурсу» відступників від ісламу, оскільки їхні погляди ображали невідступників від ісламу. Їх тривожило те, що молодь стає на підтримку цензури, заборон, обмежень; як до цього дійшло, питали вони мене, до цього звуження юної американської свідомості, ми починаємо боятися молодих.
— Звичайно ж, не тебе, синку, хто ж тебе злякається, — втішала мене мати, на що батько заперечував:
— А от за тебе ми боїмося, це прауда. Із цією борідкою а-ля Троцький, яку ти так уперто носиш, ти схожий мені на мішень для льодоруба. Моя тобі рада: уникай Мехіко, особлиуо району Койокан.
Вечорами вони сиділи у плямах жовтого світла, з книжками на колінах, загублені в словах. Вони скидалися на постаті з картини Рембрандта «Двоє філософів у глибокій задумі» й були ціннішими за будь-яке полотно; можливо, це були представники останнього такого покоління, а ми, ми, котрі є пост-, які приходимо опісля, шкодуватимемо, що не навчилися біля них чогось більшого.