Мені так їх бракує, що не знаходжу слів.
Час минав. Я знайшов собі подружку, втратив, знайшов іншу і так само її втратив. Мій таємний кіносценарій, найвимогливіший із-поміж моїх любовних романів, подивився скоса на ці потуги налагодити приречені в зародку стосунки з людськими істотами, наприндився й відмовився видати свої таємниці. На мене повною парою мчали мої Під Тридцять, а я, мов знепритомнілий персонаж німого кіно, безпомічно лежав на колії. (Мої літературно освічені батьки, без сумніву, воліли б, аби я відіслав тут до кульмінаційної сцени на залізничній колії у Форстеровій «Найдовшій подорожі».) Сади були моїм мікрокосмосом, і щодня я бачив, як витвори моєї уяви спрямовують на мене зустрічні погляди запалих очей із вікон будинків на вулицях Макдуґал і Салліван, благаючи про народження. Я мав їх усіх частинами, але цілісна картина від мене вислизала. Під номером ХХ на Салліван-стріт, на першому поверсі з доступом до саду, я поселив свого бірманського — я хотів сказати: м’янманського — дипломата У Лну Фну з ООН, чиє професійне серце розбила поразка в найдовшій за всю історію битві за пост Генерального секретаря, коли у двадцяти дев’яти раундах голосування поспіль не виявилося переможця, а в тридцятому його обійшов південнокореєць. За допомогою цього героя я планував досліджувати геополітику, зобразити тиск на ООН деяких найбільш авторитарних режимів світу, що домагалися цілковито заборонити образу релігійних почуттів, поставити руба дискусійне питання використання американського вето в інтересах Ізраїлю, а також влаштувати в Макдуґал-Салліван Ґарденз візит Аун Сан Су Чжі власною персоною. Крім того, я знав історію особистої драми У Лну Фну — смерті його дружини від раку, і підозрював, що той, загнаний у тупик подвійним крахом свого праведного життя, може збитися з чесного шляху і врешті погоріти на фінансовому скандалі. Щойно я про це подумав, як чоловік із запалими очима за вікном будинку номер ХХ на Салліван-стріт розчаровано похитав головою й відступив у тінь. Ніхто не любить бути негативним персонажем.
Моя уявлена спільнота була повним інтернаціоналом. Під номером 00 на Макдуґал-стріт жив іще один самітник — аргентино-американець, якому я дав тимчасове, робоче ім’я «пан Аррібіста» — кар’єрист. Щодо нього, як би там він не звався в остаточній версії, Маріо Флорида чи, скажімо, Карлос Герлінґем, синопсис у мене був такий:
Аррібіста, свіжоспечений громадянин, пірнає у велику країну — «його» країну, як йому мріється, — так, як людина, яка дістається до океану обітованого після довгої подорожі через пустелю, навіть якщо ніколи не навчилася плавати. Вона довіряє океану свою вагу, і той її витримує. Людина не тоне — принаймні не одразу.
І ще оце, що треба було розвинути ширше:
Упродовж усього свого життя Аррібіста був квадратним кілочком, що в поті чола намагався упхатися до круглого отвору. Чи він нарешті віднайшов квадратний отвір, до якого нарешті пасуватиме так, що голки не підточиш, а чи сам він заокруглився під час своїх довгих мандрів? (Якщо правильний другий варіант, то вся ця подорож не мала б сенсу, а принаймні під кінець мандрів він пасував би до того отвору, звідки вирушив. Йому більше до вподоби візія квадратного отвору, а прямокутна сітка міських вулиць, схоже, підтверджує такий стан справ.)
Певно, наслідком моїх особистих любовних поразок було те, що Аррібіста, як і добродій з ООН, колись утратив кохану жінку:
Його дружина також є плодом вимислу. Чи, радше, багато років тому перейшла з фактів до уяви, покинувши його задля іншого чоловіка — молодшого, вродливішого, з усякого погляду покращеної версії бідолашного Аррібісти, котрий, як йому самому було досконало відомо, був досить посередньо наділений усіма якостями, що так люблять жінки, — зовнішністю, красномовством, уважністю, теплом, щирістю. L’homme moyen sensible[7], який для того, щоб описати себе, використовує неточні заяложені звороти, як оцей-от. Чоловік, зодягнений у старі звичні слова, немов у твідовий костюм. Чоловік без властивостей. Ні, це неправда, поправляє себе Аррібіста.
Він нагадує собі, що має властивості. Хоч би таку, що коли поринає в потік свідомості, то починає себе очорняти, і в цьому несправедливий до себе. Насправді ж він є кимось абсолютно незрівнянним, незрівнянним цілком у дусі своєї нової країни, яка прославляє незрівнянність, яка відкидає принцип «все, як у людей». Аррібіста незрівнянний, бо не дав себе зрівняти з землею. Він досягнув свого, ще й як досягнув. Він багатій. Його історія — це історія успіху, історія дуже помітного успіху. Це американська історія.