Усе те довге спекотне літо ми обідали разом на літньому майданчику нашого улюбленого італійського ресторану на Шостій авеню, дещо південніше Блікер-стріт, захищені солідними літніми капелюхами й кремом із сонцезахисним фільтром 50, і я розповідав Сучітрі, над чим працюю, а вона ставила мені непрості запитання.
— Я розумію: ти хочеш, щоб твій «Нерон Ґолден» був якоюсь людиною-загадкою, це гарна ідея, так і має бути, — сказала вона. — Але яке питання ставить нам цей персонаж — таке, що в кінці має бути питанням усієї цієї історії?
Я відповів відразу, хоча до того моменту жодного разу не зізнався навіть самому собі, що її знаю.
— Цим питанням, — промовив я, — є питання про зло.
— У такому разі, — підсумувала вона, — рано чи пізно, і чим раніше, тим краще, треба почати зривати маску.
Ґолдени були моїм сюжетом, і хтось інший міг його поцупити. Журналісти-сенсаційники могли присвоїти мої знахідки на основі священного права «я-був-перший», сквотерського принципу «це-моя-територія». Я був тим, хто порпався в цьому бруді найдовше, сприймаючи себе майже як сучасну інкарнацію Алана Вебермана — так званого вілиджського «сміттєзнавця» сімдесятих років, котрий копирсався в смітнику Боба Ділана в намаганні з’ясувати таємні механізми текстів його пісень і подробиці його особистого життя, і хоч сам я ніколи так далеко не заходив, зізнаюся: я думав про це, думав накинутися на сміттєвий бак Ґолденів, мов кіт у пошуках риб’ячих кісток.
У такі часи ми живемо — коли люди приховують правду про себе, можливо, навіть від самих себе, і живуть у брехні, аж доки брехня не виявить тієї правди в геть непередбачуваний спосіб. І сьогодні, коли так багато приховано, коли ми живемо на поверхні, у тих образах себе, які виставляємо назовні й фальсифікуємо, шукач істини мусить узятися за лопату, розколоти поверхневий шар і пошукати під ним крові. Тільки от шпигування — нелегка справа. Ледве оселившись у своєму шикарному будинку, старий став одержимий страхом, що за ним шпигують шукачі істини; він звелів працівникам служби охорони прочесати резиденцію на предмет прослуховувальних пристроїв, а коли обговорював із синами сімейні справи, вживав «таємний код» — мови стародавнього світу. Він був переконаний, що всі ми сунемо носа в його справи; звичайно ж, саме це ми й робили, пліткуючи безневинно, по-сільському, керовані природними інстинктами простих людей, що збираються біля водозбірної колонки чи кулера, намагаючись допасувати нові частинки пазлу свого життя до цілої картини. З усіх нас я був найбільш допитливим, але засліпленим ірраціональною одержимістю. Нерон Ґолден цього не помічав, вбачаючи в мені — цілком несправедливо — нікудишнього нездару, який не знайшов можливості збити капіталу і якого через це можна скинути з рахуби, випустити з поля зору й зігнорувати; це досконало відповідало моїм цілям.
Була ще одна можливість, яка, зізнаюся, не спала на думку ані мені, ані жодному з моїх друзів, навіть у такі збуджені, параноїдальні часи, як наші. З огляду на те, що Ґолдени неприховано й рясно вживали алкоголь, невимушено почувалися в присутності жінок із відкритими обличчями і не проявляли жодних ознак сповідування котроїсь із основних релігій світу, ми навіть не підозрювали, що вони можуть бути… матінко моя… мусульманами. Принаймні за походженням. Вирахували це мої батьки.
— В інформаційну епоху, дорогий мій, — із цілком заслуженою гордістю заявила моя мати після того, як батьки закінчили своє дослідження за комп’ютерами, — смітник кожної людини виставлений на загальний огляд. Усе, що треба знати, — це як шукати.