Після того, як я розповів Сучітрі про дитину Василіси Ґолден, не було жодних довгих дискусій. Вона вислухала мене, потім перепросила й зачинилася у спальні. Через десять хвилин вийшла з сухими очима, цілковито пануючи над емоціями.
— Думаю, ти мусиш переїхати, що скажеш? — озвалася вона. — Причому негайно.
Я повернувся у свою стару кімнату в домі пана У Лну Фну. Якщо йдеться про наші з Сучітрою робочі взаємини, вона сказала, що готова й далі підтримувати задум мого художнього фільму, який після стількох років мав ось-ось отримати зелене світло, але поза цим ми повинні в майбутньому працювати окремо, що було більш ніж справедливо. Крім того, на мій подив і превелике збентеження, вона відразу ж вдалася в серію короткотривалих, але явно пристрасних любовних пригод із високостатусними чоловіками, рясно ділячись цим у соцмережах — від цього всього я, зізнаюся, просто випав у осад. Наскільки глибоким було її почуття до мене, якщо вона могла так швидко поринути в наступні інтрижки? Наскільки це все було по-справжньому? Такі думки не давали мені спокою, хоча глибоко-глибоко в душі я знав, що сам намагався перекинути провину, але цю провину неможливо було перекинути, вона міцно навалилася на мої плечі. Отож, це був не найкращий для мене період, але так, я нарешті довів до завершення свій фільм «Золотий дім», свій майже десятилітній нав’язливий задум — врешті він виявився драмою, повнокровною художньою картиною, а не докукомедією, бо сценарій, створений у лабораторії «Санденса», я цілком переписав — і авжеж, фільм, здавалося, сподобався тим, на чиїй думці мені залежало, і, еге ж, за сприяння одного італо-американського продюсера з Лос-Анджелеса, «Інерція Пікчерз» викупила права на прокат фільму в Північній Америці. Ця новина прокотилася професійним середовищем: згідно з ексклюзивною інформацією «Вераєті», фільм з’явиться на екранах і в мережі відео на вимогу в першому кварталі, а отже, це мала бути правда. Картина — це повнометражний художній дебют Унтерліндена в ролі сценариста й режисера. У скрутний час для незалежного кіно це був винятковий контракт. Як не дивно, коли я довідався про цю новину, то зовсім нічого не відчув. А що я мав відчути? Це лише робота. Найбільшою користю, яку це принесло, було те, що я міг дозволити собі винайняти помешкання.
Але переїхати в те помешкання означало втратити доступ до Садів, а в Садах щодня бавився мій син, навіть якщо підійти до нього було неможливо. Крім того, я прив’язався до пана У Лну Фну, який м’яко намагався втішити мене після втрати Сучітриного кохання. Він запитав мене, в який день тижня народився я, а в який Сучітра. Я не мав уявлення, але тепер існують сайти, де можна ввести дату й дізнатися день тижня, отож я дізнався, що це була неділя (у моєму випадку) й середа (у випадку Сучітри). Я сказав це пану У Лну Фну, і він відразу ж приклацнув язиком і похитав головою.
— От бачиш, от бачиш, — промовив він. — У М’янмі відомо, що це нещасливе поєднання.
Субота й четвер, п'ятниця й понеділок, неділя й середа, вечір середи й вівторок — такі пари були зурочені.
— Краще знайди собі когось із сумісним днем, — порадив він. — Для тебе, недільної дитини, кожен інший день пасуватиме. Але тільки не середа! Нащо вибирати один-єдиний день, що приносить нещастя! Найкращий шлях забезпечити собі нещасливе життя!
Як не дивно, цей забобон із протилежного боку земної кулі справді дещо мене втішив. Але в ті дні я одночасно втратив свою кохану і свою дитину, я тонув і хапався за кожну соломинку.
Робота горить у руках, коли життя йде шкереберть. Невже це закономірність? Самота й Горе — невже так називаються ворота Едему?
Тепер моя історія вийшла за межі фільму, і відмінності досить серйозні. У фільмі відставний індійський інспектор поліції відвідує старого лайдака з наміром убивства, і дійсно, витягує пістолет й вбиває його, а потім сам гине від пістолета, що чекав у сумочці російської дружини старого.
У тому, що я мушу назвати дійсністю, не минуло й двадцяти чотирьох годин, відколи пан Мастан вийшов із дому на Макдуґал-стріт, як він загинув, зіпхнутий з платформи метро під колеса потяга, на шляху до Пенсильванського вокзалу, звідкіля мав повернутися до своєї сестри у Філадельфію. Зловмисницею виявилася тридцятирічна жінка з Квінз південноазійської національності, яку майже відразу заарештували й висунули звинувачення у незапланованому вбивстві. Після арешту вона заявила:
— То був страшенно назойливий дід. Він вліз у сімейні справи.
У репортажі «Таймз» стверджувалося: «У поліції жінку описали як людину з емоційним розладом і повідомили, що лише місяць тому вона вигадала історію про те, що зіпхнула когось на колію». Швидко з’ясувалося, що історія та неправдива. Однак цього разу їй вдалося це здійснити. Всупереч твердженню жінки, не вдалося встановити жодного зв’язку між нею й загиблим чоловіком, тож слідчі зробили висновок, що такого зв’язку не існувало. Якась жінка з емоційним розладом штовхнула якогось чоловіка на смерть. Подальше розслідування видавалося зайвим. Навіть те мізерне життя, яким я жив, почало здаватися з кожним днем дедалі менш зрозумілим. Я не розумів нічого. Я став тим, ким завжди сподівався стати, але без кохання все перетворилося на попіл. Щодня я думав про те, щоб спробувати порозмовляти з Сучітрою, та вона в інстаграмі розповідала світові про нові стосунки, що ножем вбивалися мені в серце. А мій злочин, мій єдиний син, був прямо в мене під вікном, виростав у мене на очах, вивчав нові слова, формував характер, а я не міг бути до цього хоч якось причетним. Василіса ясно дала мені зрозуміти, що коли я наближуся до нього ближче, ніж на п’ять метрів, вона звернеться до суду й доможеться для мене заборонного припису. Тож я залишався біля вікна свого бірманського наставника й страждально глипав на плоть від моєї плоті, що наближалася до свого третього дня народження. Можливо, мені краще було б залишити Сади й розпочати нове життя деінде, наприклад, у Ґрінпойнті чи на Мадагаскарі, або в Сичуані, або в Нижньому Новгороді, або в Тімбукту. Інколи мені снилося, що з мене здерли шкіру і я блукаю голий і без шкіри невідомим містом, якому глибоко начхати на мої сни. Я снив, що піднімаюся сходами в якомусь знайомому будинку, і раптово усвідомлював, що в кімнаті нагорі, куди ось-ось увійду, на мене чекає чоловік із мотузяною петлею й моє життя увірветься. І все це тоді, коли я після десятилітньої праці прокинувся знаменитим і на мене посипалися вигідні пропозиції режисури гіп-гопових відеокліпів, реклам автомобілів, шістдесятихвилинних серій гучного телесеріалу, а навіть другого художнього фільму. Усе це було без сенсу. Я збився з курсу й тепер кружляв у своїй бляшанці в порожнечі.