Ідентичність перетворилася на мітингове гасло неофашистів, тож Музей мусив змінитися, і Рія взяла на себе роль провідника цієї зміни. Ми розлінувалися, ствердила вона. Вісім років ми переконували себе, що прогресивна, толерантна, зріла Америка, уособлювана президентом, — це те, до чого вона доросла і так уже залишиться. І та Америка нікуди не поділася, але так само нікуди не поділася темна сторона, яка з ревом вирвалася з клітки й проковтнула нас. Таємною ідентичністю Америки зовсім не був супергерой. Виявляється, що це був суперлиходій. Ми опинилися у всесвіті навпаки і мусимо зацікавитися Америкою навпаки, щоб осягнути її природу й дізнатися, як знову її зруйнувати. Ми маємо навчитися, як піддурити Містера Міксізпітліка вимовити своє ім’я ззаду наперед, щоб він знову розчинився в п’ятому вимірі й світ повернувся до нормального стану. Ми також повинні зацікавитися собою й зрозуміти, чого ж ми так, курва наша мать, ослабли й збайдужіли і як нам переозброїтися й знову кинутися в бій. Хто ми такі? Хрін його знає.
Ну, добре, добре, подумав я, вже ледве в змозі витерпіти (хоч цього не показуючи) її тиради. На здоров’ячко. Я радий, що ти знову на ногах, роби все, що робиш, прапор тобі в руки. Єдине, чого я хотів, це вставити пальці собі у вуха й заволати: ла‑ла-ла-ла-ла. Єдине, чого я хотів, це щоб по телевізору не показували новин, щоб інтернет назавжди вийшов з ладу, щоб мої друзі були моїми друзями, щоб можна було ходити в гарні ресторани й на концерти гарної музики, щоб кохання перемогло усе і щоб Сучітра під дією якихось чарів повернулася до мене.
Тоді однієї самотньої ночі, страждаючи в ліжку, я пригадав слова, які сказав Нерон Ґолден після смерті моїх батьків. Наберися мудрості. Навчися бути чоловіком.
Наступного дня пополудні я з’явився в монтажній студії, де Сучітра з головою поринула в роботу. Побачивши мене, вона напружилась. Я серйозно зайнята, сказала вона. Я почекаю, відповів я. Я дуже пізно закінчу роботу, відповіла вона. Нічого, якщо я почекаю? — запитав я. Вона подумала. Можеш зачекати, якщо хочеш, відповіла. Ну, то я зачекаю, підсумував я. Вона відвернулася й не поглянула на мене упродовж наступних п’яти годин і сорока трьох хвилин, поки я мовчки стояв у кутку, щоб не перешкоджати. Коли вона нарешті почала згортати роботу, була за чверть одинадцята. Крутнувшись у кріслі, вона повернулася до мене лицем.
Ти дуже терпляче чекав, промовила без жодної неприязні. Це, певно, щось важливе.
Я кохаю тебе, сказав я і побачив, як виростають навколо неї захисні барикади. Вона нічого не відповіла. Комп’ютер дзенькнув, і на моніторі з’явилося діалогове вікно з повідомленням, що одна з її відкритих програм не дає комп’ютеру вимкнутися. З утомленим роздратуванням вона зітхнула, закрила програму й знову вимкнула комп’ютер. Цього разу успішно.
Іноді в крайніх станах якась — залежно від системи вірувань — внутрішня або вища сила наділяє людей даром мов, здатністю знайти потрібні слова в потрібну хвилину тією мовою, що здатна відкрити й зцілити зранене й відгороджене серце. Так і сталося в ту пізню годину серед темних комп’ютерних моніторів. Не лише мова, а й беззахисність, що стояла за словами. А за беззахисністю — музика. Перші слова, що впали з моїх вуст, не були моїми. А силу цим словам дало те, що я, якому ведмідь на вухо наступив, спробував заспівати, спершу незграбно, а потім із непрошеними слізьми на щоках, «Птаха на дроті», словами пісні присягаючись у своїй зрадницькій вірності й обіцяючи ґрунтовне виправлення. Не встиг я доспівати, як вона вибухнула сміхом, а за мить ми вже сміялися разом, плакали й сміялися, і все вже було гаразд, усе мало бути гаразд, і ми зі своїми зірваними голосами були пияками у власному опівнічному хорі й намагалися по-своєму вирватись на волю.
Пізніше, коли ми були разом у ліжку, я додав до магії цієї пісні більш прозаїчні думки. Минуло понад рік, відколи Джокер завоював Америку, а ми були досі приголомшені й проходили через етапи переживання горя, але тепер нам треба було об’єднатися й виставити на бій проти потворних сил: любов, красу, солідарність і дружбу. Протиставити цьому коміксу можна було лише людяність. Я не мав жодного плану, окрім кохання. Я сподівався, що з часом з’явиться якийсь інший план, але поки що були лише міцні обійми і взаємне передавання сили — від тіла до тіла, від рота до рота, від духу до духу, від мене до тебе. Були лише сплетені долоні й повільне привчання до того, щоб не боятися темряви.
Замовкни, цитьнула вона й потягнула мене до себе.
Народження у неділю й середу, сказав я їй. Моя інформація з М’янми про те, що таке поєднання приносить нещастя.