Козирним тузом був сам малий Веспа. Наближаючись до свого чотириріччя, мій син не лише став пречарівним хлопчиною, але й був у Неронових затуманених очах єдиним, хто вцілів у катастрофі. Чоловік, який втратив трьох синів, так легко не віддасть четвертого, а що Нерон дедалі більше деградував, його пам’ять блимала й згасала, а малий сидів у нього на колінах і кликав татом, то старий міг легко забути деталі й міцно вчепився за єдиного живого сина, ніби той був не лише собою, а й реінкарнацією своїх померлих братів, ніби він був скринею зі скарбами, де зберігалося все, що втратив його батько.
Хто ще залишився? Бабця в хустці, яка могла бути — або й ні — прямо з акторської агенції з Сибіру. Мажордом МакНеллі та шеф-кухар Куккі. Бригади працівників із професійних прибиральних фірм, що з’являлися й зникали, заправляючи за кожен візит п’ять сотень доларів. Жодних відвідувачів. І Нерон, невидимий, недосяжний очам своїх сусідів. Я почав вірити в теорію Віто Тальябуе. Вона напевно знає, що йому недовго лишилося. А якщо махлює з його ліками, то чим менше свідків, тим краще. Вона напевно знає, що такий стан речей потриває недовго. Що їй кажуть його лікарі? Може, він у передсмертному стані, який не розголошується? Або, може, цим станом є сама Василіса. Я уявляю, як вона щодня вклякає у вітальні дому Ґолденів, «великій залі», як сама її називає, перед копією Феодорівської ікони Божої Матері цариці Олександри Романової й молиться. Нехай це станеться сьогодні. Нехай прийде тепер.
Бабо Яго, вбий свого чоловіка, та прошу, не їж моєї дитини.
Шеф-кухар і мажордом діяли один одному на нерви, і першим не витримав «Коржик». Стандартним налаштуванням шеф-кухаря було постійне бідкання: він був справжнім маестро нарікань, вічно незрозумілим і недооціненим, який прагнув накривати банкетні столи у своєму улюбленому радикальному стилі, що виводився з практики великих майстрів Адріа й Редцепі: їжа як мистецтво перформансу, тарілки, на яких здіймаються хвилі піни, скибки тостів із чорними мурахами, заживо запеченими в дієтичних смужках рідкісної яловичини вагю. Йому ж натомість замовляли дитячі страви для малого Веспи — гамбургери й знову гамбургери — та веганську зелень для Василіси. Самому Неронові Ґолденові було байдуже, які він їсть страви, за умови що вони містили багато м’яса. Ламентацї «Коржика» Куккі падали в порожнечу. Майже щотижня він погрожував кинути роботу, але залишався з огляду на гроші. Тепер же в недоукомплектованому персоналом домі пристрасті розпалилися, і врешті МакНеллі звелів недійшлому маестро високої кухні заткнути пельку й готувати їсти. Кухар зірвав із себе ковпак і фартух і погрозив мажордому сікачем. Після чого важко гупнув лезом сікача в дерев’яну стільницю і, залишивши його там, немов Екскалібур у камені, вилетів із будинку.
Нерон був млявий і неуважний. (Цей опис є версією, викладеною в свідченнях, які Майкл МакНеллі дав згодом поліції.) Здебільшого він сидів у своїй кімнаті в напівсонному стані, хоч іноді можна було побачити, як він блукає першим поверхом, наче сновида. Але часом у ньому раптово, разюче могло заіскрити життя. Під час одного з таких випадків він ухопив МакНеллі за барки й загорлав йому в лице: Ти не знаєш, гівнюче, хто я такий? Я збудував міста. Я підкорив царства. Я один із правителів цього світу. Не маю уявлення, до кого він звертався, визнав МакНеллі. Напевно не до мене. Він дивився мені в очі, але хтозна, кого там бачив. Може, тоді він уявляв себе імператором, ім’я якого носив. Може, він думав, що він у Римі. Чесно кажу, не знаю, як воно було, зізнавався МакНеллі. Я не аж такий освічений.