Уявіть собі куб повітря з ребром сантиметрів тридцять, що рухається величезними відкритими просторами світу. Це або щось схоже я почув колись від канадського режисера Девіда Кроненберґа. Цей куб — це те, що бачить кінокамера, а рух надає йому значення. Ось що означає знімати кіно — нести цей куб через світ і дивитися, що він ловить, що він чинить прекрасним і сенс чого осягає. Оце і є мистецтво кіно.
Подивіться на нас, повернутих обличчями одне до одного, показаних у профіль у широкоекранному форматі й прибляклих кольорах. Подивіться, як камера в’їжджає поміж нас, зупиняється посередині й починає обертатися навколо своєї осі — повільно, багато разів, так що наші обличчя пропливають раз за разом, а між ними річка цього міста, дедалі рідший туман і щораз ясніше денне світло. В її руці аркуш паперу. Це тема. Це значення цієї сцени.
Сцени, що не ввійшли до остаточної версії цього тексту: я у поліційному відділку, де намагаюся з’ясувати, що трапилося з малим Веспою, з ким він, куди його забрали, хто його доглядає.
Я понуро бреду Четвертою вулицею, глибоко засунувши руки в кишені й повісивши голову, і підбиваю ногою камінчик. І нарешті я в канцелярії в центрі Мангеттена, де правник зачитує мені документ, потім протягує його мені, я киваю головою, я повідомлю вас, і виходжу. Це занадто довга експозиція. Ось яка сцена насправді важлива: ми вдвох і аркуш паперу в перших променях дня.
Я ніколи не думав, що він це зробить, кажу я. А якби навіть так, вона заперечувала б дійсність документа під тим приводом, що старий вижив з розуму.
Мати.
Так, мати, його жінка. Тільки тепер не залишилося жодних близьких родичів. Є тільки цей документ. Якщо нам обом буде заподіяна якась шкода, я призначаю опікуном хлопчика пана Рене Унтерліндена.
Ти знаєш, про що ти просиш, говорить вона.
Так.
Спочатку вона переконала його визнати дитину іншого чоловіка своєю. Тепер ти хочеш, щоб я прийняла цю саму дитину, дитину іншої жінки, за свою. А ти знаєш, що діти в мій план не входили.
Рудоволоса жінка в діадемі, що бігла внизу, спинилася. Вона стоїть, взявшись руками в боки, і глибоко дихає, голова її задерта догори. Так, мовби вона теж чекає на відповідь. Але вона, звісно ж, не бачить ані мене, ані Сучітри, і нічого не знає. Ми сидимо на двадцять першому поверсі.
Ти подумаєш про це, запитую я, коли камера пропливає повз моє лице.
Вона заплющує очі, а камера спиняється, чекає, під’їжджає ближче. Тоді Сучітра розплющує очі, і видно лише ці очі, які заповнюють весь екран.
Думаю, ми зможемо, говорить вона.
Потім різка зміна кадру.
Тепер інша пара очей заповнює екран. Камера дуже повільно від’їжджає, і з’ясовується, що це очі малого Веспи. Він пильно дивиться в камеру без жодного виразу на обличчі. У звуковій доріжці ми чуємо закадровий голос нотаріуса. Майно вивчається правниками з обох країн, стверджено багато порушень. Але в кінцевому підсумку це дуже велике майно, інших спадкоємців немає, а хлопчику лише чотири роки.
Тепер нас троє: малий Веспа, Сучітра і я, у невизначеній кімнаті, якійсь кімнаті бруклінського дому патронатної сім’ї, куди хлопчика передали для тимчасової опіки. Камера дуже повільно рухається до центральної точки трикутника, в якій починає обертатися, так що наші обличчя почергово пропливають через екран. Наші обличчя нічого не виражають. Камера починає обертатися швидше, а тоді ще швидше. Наші обличчя зливаються, а тоді камера починає кружляти так швидко, що всі обличчя зникають, а залишається лише розмита пляма, швидкісні лінії, рух. Люди — чоловік, жінка, дитина — другорядні. Є лише невпинний круговир життя.
Інформація видавця
УДК 821.111-3
Р 92
THE GOLDEN HOUSE
Copyright © 2017, Salman Rushdie
All rights reserved
Салман Рушді
P 92 Золотий дім [Текст] : роман / Салман Рушді; пер. з англ. Андрія Савенця. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 496 с.
ISBN 978-617-679-699-2
УДК 821.111-3
© Салман Рушді, текст, 2017
© Андрій Савенець, переклад, 2019
© Іван Шкоропад, обкладинка, 2019
© Видавництво Старого Лева, українське видання, 2019