Але того холодного січневого дня 2009 року, коли загадковий чоловік на восьмому десятку, якого ми пізнали як Нерона Юліуса Ґолдена, прибув до Ґринвіч-Вілидж у лімузині «Даймлер» із трьома дітьми чоловічої статі й без жодного натяку на якусь дружину, він принаймні мав усталені переконання щодо того, як потрібно цінувати порядність і як відрізняти добрі вчинки від лихих.
— У моєму американському домі, — звернувся він до синів, що уважно слухали, їдучи в лімузині від аеропорту до їхньої нової резиденції, — мораль буде відповідати золотому стандарту.
Чи то він мав на увазі те, що мораль буде найвищою цінністю, чи те, що вона визначатиметься багатством, чи те, що він особисто, зі своїм новим блискучим прізвищем, буде єдиним арбітром добра і зла, він не зазначив, і молодші Юлії, за давньою синівською звичкою, не попросили про уточнення. (Юлії, імператорська множина, котрій усі вони віддавали перевагу над Ґолденами: скромністю вони не відзначалися!) Наймолодший із них трьох, в’ялий двадцятидвохрічний молодик із волоссям, що красивими хвилями опадало на плечі, і лицем сердитого янгола поставив, однак, запитання:
— А що казати, — звернувся він до батька, — коли нас будуть питати, звідки ми?
Лице старого набуло відтінку яскраво-червоної нестями.
— На це питання я вже відповідав раніше, — загорлав він. — Скажіть їм, нехай засунуть собі пред’явлення особи собі в одне місце. Скажіть їм, що ми змії, що скинули шкіру. Скажіть, що ми просто переїхали з Карнеґі-Гілл. Скажіть, що ми вчора народилися. Скажіть, що ми вичарувалися або прилетіли з околиць Альфи Центавра на космічному апараті, схованому в хвості комети. Скажіть, що ми прибули нізвідки, або звідкись, або звідусіль, що ми вигадки, самозванці, переродженці перевертні, тобто американці. Не називайте їм того місця, звідки ми приїхали. Більше його не вимовляйте. Ні вулиці, ні міста, ні країни. Я не хочу більше чути тих назв.
Вони вийшли з авто у старому серці Вілидж, на Макдуґал-стріт дещо південніше від Блікер-стріт, біля італійської кав’ярні з давніх часів, що якимось дивом досі животіла; незважаючи на клаксони автомобілів позаду й благально протягнуту долоню принаймні одного зашмульганого прошака, вони залишили лімузин із увімкненим двигуном посеред вулиці, а самі неспішно вийняли речі з багажника — навіть старий наполіг, що сам візьме свою валізу, — і понесли їх до величного будинку в стилі боз-ар на східному боці вулиці, колишньої резиденції Мюрреїв, що відтепер буде відома як дім Ґолденів. (Схоже було на те, що квапився лише найстарший син — той, котрий не любив бути на вулиці, у темних-претемних окулярах і з заклопотаним виразом обличчя.) Отож прибули вони так, як планували залишитися — незалежні й безпристрасно байдужі до чиїхось заперечень.
У резиденції Мюрреїв, що була найрозкішнішим будинком у Садах, багато років ніхто вже не мешкав, окрім адміністраторки, — винятково пискатої італо-американки на шостому десятку та її не менш бундючної асистентки й коханки. Ми часто снували здогади щодо того, ким є власник будинку, але його люті охорониці відмовлялися задовольнити нашу цікавість. Були це все-таки роки, коли чимало супербагатіїв світу купували нерухомість лише для того, аби нею володіти, і залишали розкидані по всій планеті доми світити пусткою, немов черевики, що відслужили своє, тож ми припускали, що тут не обійшлося без якогось російського олігарха чи нафтового шейха, і, знизуючи плечима, звикли трактувати порожній дім так, мовби його там не було. З будинком була пов’язана ще одна людина — добродушний латинос Ґонзало, майстер на всі руки, котрого дві дракониці-охорониці найняли для утримання ладу, й іноді, коли він мав дещицю вільного часу, ми кликали його до своїх будинків полагодити електрику чи каналізацію або допомогти відгорнути сніг із дахів та ґанків у розпал зими. Ці послуги він виконував з усмішкою за винагороду у вигляді невеликих сум готівки, які ми ненав’язливо впихали йому в долоню.
Історичний район Макдуґал-Салліван Ґарденз — якщо назвати Сади їхньою повною, надміру високомовною назвою — був зачарованим, позбавленим страху простором, де ми жили й ростили дітей, місцем щасливого усамітнення від розташованого поза його межами відчарованого, сповненого страхів світу, і ми гаряче любили це місце, аніскільки цього не соромлячись. Будинки на Макдуґал-стріт і Салліван-стріт, зведені первісно в стилі грецького відродження у 1840-х роках, у 1920-х модернізували в неоколоніальному стилі архітектори, найняті таким собі паном Вільямом Слоуном Коффіном, що торгував меблями й килимами, і саме тоді об’єднали у спільні Сади, обмежені з півночі Блікер-стріт та Г’юстон-стріт із півдня й призначені для приватного вжитку мешканців прилеглих будинків. Резиденція Мюрреїв була вибриком, у багатьох аспектах занадто грандіозним для Садів — розкішною віховою спорудою, котру збудувала для видатного банкіра Франкліна Мюррея та його дружини Гаррієт Ланьє Мюррей між 1901 і 1903 роками архітектурна фірма «Гоппін енд Коен», котра, аби розчистити місце на будинок, знесла два оригінальні будинки, споруджені 1844 року спадкоємцями купця Ніколаса Лоу. Будинок, що мав бути водночас вишуканим і модним, запроєктовано в стилі французького ренесансу, в котрому Гоппін і Коен здобули чималий досвід — спершу в паризькій Школі красних мистецтв, а потім — упродовж періоду роботи для фірми «МакКім, Мід енд Вайт». Як ми довідались пізніше, Нерон Ґолден придбав маєток ще на початку вісімдесятих років. У Садах віддавна перешіптувались про те, що господар з’являвся й зникав, проводячи в домі заледве два дні на рік, але ніхто з нас ніколи його не бачив, хоч іноді вночі світилося більше вікон, ніж зазвичай, а дуже зрідка на жалюзі падала тінь, тож місцеві дітлахи дійшли висновку, що в будинку живуть привиди, й почали обходити його стороною.