Те, що увесь той цирк, який вони влаштували з прибраними іменами, взагалі вдався, та ще й упродовж двох повних президентських термінів, і що ми, їхні нові сусіди й знайомі, так беззастережно прийняли ці вигадані американські личини, які оселилися в палаці власних ілюзій, багато говорить нам про Америку, а ще більше про ту силу волі, з якою вони вжилися в свої хамелеонні ідентичності, стаючи — в очах нас усіх — тими, за кого себе видавали. Дивлячись назад, можна лише чудуватися з розмаху цього плану, з хитросплетіння деталей, які слід було врахувати: закордонні паспорти, посвідчення особи, водійські права, номери соцстрахування, страхування здоров’я, підробки, домовленості, хабарі, суцільна складність усього цього — і гнів, а може, і страх, що керував цим величним, продуманим до дрібниць, хитромудрим планом. Як ми пізніше довідалися, старий чи не з півтора десятка років готувався до цієї метаморфози, перш ніж узявся за здійснення свого плану. Якби ми це знали, то збагнули б, що від нас приховують щось справді серйозне. Та ми цього не знали. Це були всього лишень самозваний король і його soi-disant[4] принци, мешканці архітектурної перлини нашої околиці.
Правда полягала в тому, що нам вони видавалися не такими вже й дивними. Як тільки не звали людей в Америці — у телефонній книжці, коли телефонні книжки ще існували, неподільно царювала номінативна екзотика. Гакльберрі! Дімсдейл! Айкебод! Ахав! Фенімор! Портной! Драдж! Не кажучи вже про десятки, сотні, тисячі Ґолдів, Ґолдвотерів, Ґолдштайнів, Файнґолдів, Ґолдберрів. Американці також постійно вирішували, як хочуть називатися й ким хочуть бути, відкидаючи родове прізвище Ґетц, аби перетворитися на сорочкозбирачів Ґетсбі й погнатися за мрією на ім’я Дейзі, а може, просто Америка. Семюел Ґолдфіш (іще один золотий хлопчик) став Семюелом Ґолдвіном, Артзони стали Вандербільтами, Клеменс став Твеном. І багато з нас, іммігрантів — або наших батьків чи дідів, — вирішило залишити минуле позаду так само, як тепер це чинили Ґолдени, заохочуючи дітей говорити англійською, а не старою мовою з попередньої країни: говорити, вдягатися, поводитися, бути американцями. Старий мотлох ми ховали в підвалі, або викидали, або губили. А наші кінофільми й комікси — комікси, на які перетворилися наші кінофільми, — хіба ж у них ми щодня не оспівуємо, не сповідуємо ідею Таємної Ідентичності? Кларк Кент, Брюс Вейн, Діана Принс, Брюс Беннер, Рейвен Даркголм — ми вас кохаємо. Може, таємна ідентичність колись і була французьким винаходом — злодій Фантомас, а ще le fantôme de l’Opéra,[5] — але на сьогодні вона вже пустила глибоке коріння в американську культуру. Якщо наші нові знайомі хотіли бути Цезарями — прапор їм у руки. Вони відзначалися досконалим смаком, досконалим одягом, досконалою англійською й були не більш ексцентричні, ніж Боб Ділан чи який-небудь інший давній мешканець нашої околиці. Отож Ґолденів прийняли, бо вони були прийнятними. Тепер вони були американцями.
Та нарешті клубок почав розплутуватися. Ось що стало причиною їхнього краху: братня суперечка, несподівана метаморфоза, з’ява в житті старого вродливої й цілеспрямованої молодої жінки, убивство. (Більше, ніж одне вбивство.) І — нарешті — порядна робота розвідки десь далеко, в країні, що не мала назви.
Ось така була їхня нерозказана історія, їхня вибухла планета Криптон: історія сльозлива, як зазвичай буває з тим, що приховується.
Гранд-готель над гаванню любили всі — навіть ті, хто був занадто бідним, аби переступити його поріг. Кожен бачив його інтер’єр у фільмах, часописах про кіно й у мріях: знамениті сходи, басейн, навколо якого байдикують красуні-купальниці, лискучі пасажі з бутиками й майстернями кравців, котрі за вечір могли відтворити ваш улюблений костюм, якщо ви вже вибрали той гарус чи габардин, який вам до вподоби. Кожна жива душа знала про фантастично вправних, безмірно гостинних і глибоко відданих справі працівників, для яких готель був, наче сім’я, які оточували його належною патріархові шаною і завдяки яким кожен, хто потрапляв у його стіни, відчував себе королевою чи королем. Це було місце, покликане вітати іноземців — певно, із вікон готелю іноземці виглядали на гавань, на прекрасну затоку, від котрої місто, що його не можна назвати, отримало свою назву, і милувалися громаддям суден, що погойдувалися перед ними на хвилях: моторних човнів, вітрильників і прогулянкових катерів усіх можливих форм, розмірів і кольорів. Кожен знав історію народження міста — як британці забажали його саме через його прекрасну гавань, як вели перемовини з португальцями, аби ті видали принцесу Катерину за короля Карла ІІ; а що вродою бідолашна Катерина не відзначалася, то й посаг за нею мав бути такий, що гай-гай, — особливо, якщо врахувати, що Карл ІІ поклав око на якусь красуню; отож місто увійшло до посагу, а Карл одружився з Катериною й потім до кінця життя не звертав на неї уваги, зате британці ввели у гавань свій флот і запустили масштабний меліораційний проєкт, аби об’єднати сім островів і збудувати на них форт, а потім місто, а за цим пішла Британська імперія. Це було місто, збудоване іноземцями, тож цілком природно було приймати їх у цьому готелі, у величному палаці з вікнами на гавань, що була причиною виникнення міста. Та служив він не тільки іноземцям — для такого це була занадто романтична будівля: з кам’яними мурами, червоним куполом, що заворожувала, осяюючи бельгійськими канделябрами й тебе, і стіни та підлогу, оздоблені витворами мистецтва, меблями й килимами з кожного закутка тієї величезної країни, яку не можна назвати, і якщо ти був молодим і хотів справити враження на свою кохану, то якось знаходив гроші на те, щоби привести її до готельної надморської вітальні, і поки морський бриз пестив ваші обличчя, ви пили чай чи лаймовий сік, закушуючи сендвічами з огірком та тістечками, і вона кохала б тебе за те, що ти привів її до чарівного серця цього міста. А на наступному побаченні ти знову прийшов би з нею сюди, до китайського ресторану на першому поверсі, і це залагодило б справу.