Після відходу британців готель став своїм для знатних людей того міста, тієї країни й усього світу — принци, політики, кінозірки, духовні лідери, найвідоміші й найвродливіші обличчя того міста, тієї країни й усього світу штовхалися за місце в його коридорах — і він став символом міста, якого не можна назвати, такою ж мірою, як Ейфелева вежа, Колізей або та статуя у Нью-Йоркській бухті, яка зветься Свободою, що осяює світ.
Зі старим гранд-готелем був пов’язаний один засновницький міф, у який вірив кожен мешканець міста, що його не можна назвати, хоч він був далекий від правди, — міф про свободу, про повергнення британських імперіалістів, так само, як у американців. Оповідалося в ньому про те, що на початку двадцятого сторіччя імпозантний літній пан у фесці, що якраз виявився найбагатшим чоловіком у країні, яку не можна назвати, спробував якось потрапити до іншого, старішого гранд-готелю в тій околиці, і його не впустили з огляду на його расу. Імпозантний літній пан, повільно кивнувши головою, подався геть, придбав чималий шмат землі далі по вулиці й вибудував на ньому найкрасивіший і найвеличніший готель з усіх, що коли-небудь існували в місті, якого не можна назвати, в країні, якої не можна розпізнати, і невдовзі довів до банкрутства той готель, до якого його колись не впустили. Отож цей готель став у людській свідомості символом непокори, символом перемоги над колонізаторами у їхній власній грі й витіснення їх у море, і навіть коли достеменно з’ясувалося, що нічого такого насправді не трапилося, це нічого не змінило, адже символ свободи й перемоги набагато потужніший, ніж факти.
Минуло сто п’ять років. І тоді, 23 листопада 2008 року, десятеро бойовиків, озброєних автоматичною зброєю й ручними гранатами, випливли човном із ворожої сусідньої країни на захід від країни, яку не можна назвати. У рюкзаках вони везли боєприпаси й важкі наркотики: кокаїн, стероїди, ЛСД, а також шприци. На шляху до міста, якого не можна назвати, вони захопили траулер, покинули свій човен, перетягнувши на борт траулера дві шлюпки, і вказали капітанові, куди він має пливти. Наблизившись до берега, вони вбили капітана й пересіли до шлюпок. Пізніше ніхто не міг зрозуміти, чому берегова охорона не помітила й не перехопила їх. Вважалося, що узбережжя перебуває під надійною охороною, але тієї ночі щось пішло не так. Коли шлюпки прибилися до берега, бойовики розділилися на малі групи й пробралися до обраних цілей: залізничного вокзалу, лікарні, кінотеатру, єврейського центру, популярного кафе й двох п’ятизіркових готелів. Одним із них був готель, описаний вище.
Напад на вокзал розпочався о 21:21 і тривав півтори години. Двоє бойовиків стріляли, куди бачили, і загинуло п’ятдесят вісім осіб. Залишивши вокзал, терористи потрапили в оточення біля міського пляжу, де одного застрелили, а другого спіймали. Тим часом, о 21:30, інший загін убивць підірвав автозаправку й відкрив стрілянину по єврейському центру, коли люди кинулися до вікон. Згодом вони заатакували сам центр, де загинуло сім людей. Десятеро загинули у кафе. Упродовж наступних сорока восьми годин в іншому готелі загинуло біля трьох десятків людей.