На готель, оточений загальною любов’ю, напали увечері біля 21:45. Першими загинули гості навколо басейну, після чого бойовики рушили до ресторанів. Молода працівниця ресторану «Надморська вітальня», куди юнаки приводили подруг, аби справити на них враження, випустила багатьох гостей через службовий вхід, але сама загинула, коли бойовики увірвалися в ресторан. У хід пішли гранати, й розпочалася кривава бійня, що переросла в триденну облогу. Назовні зібралися команди телевізійників та натовп людей, і хтось крикнув: «Готель горить!» Язики вогню вихоплювалися з вікон горішнього поверху, полум’я охопило також знамениті сходи. Серед тих, хто потрапив у вогненну пастку й згорів у пожежі, були дружина й діти менеджера готелю. Бойовики мали плани поверхів готелю, які були точніші від тих, що мали силові структури. Щоб постійно триматися на ногах, вони приймали наркотики, а ЛСД — котрий не є психостимулятором — у поєднанні з іншими наркотиками (які є), викликав у кілерів маніакальну галюциногенну істерію, і, вбиваючи, вони реготали громовим реготом. Назовні команди телерепортерів показували, як гості втікають із готелю, а терористи по телевізору дізнавалися, яким шляхом вони втікають. До кінця облоги загинуло понад тридцять людей, у тому числі багато працівників готелю.
Ґолдени, коли ще носили своє покинуте справжнє прізвище, жили в найпрестижнішому районі міста, у закритому житловому комплексі на найбільш ексклюзивному пагорбі, у просторому сучасному будинку, що височів над резиденціями в стилі ар-деко, вишикуваними над затокою Бек-Бей, до котрої щовечора пірнало сторч головою червоне сонце. Можемо уявити їх там — старого, що тоді не був ще таким старим, та його синів, також молодших: великого геніального неповороткого агорафобічного незграбу-первістка, середнього — з його нічними втечами та портретами людей із найвищого суспільства, та наймолодшого хлопця, в якому ховалась темрява й сум’яття; і схоже на те, що старий упродовж багатьох років заохочував їх до гри в називання себе античними іменами — так само, як від раннього віку він наставляв їх, що вони не звичайні люди, а цезарі, боги. В арабів і персів римські імператори, а пізніше візантійські монархи, були відомі як Кайсар-і-Рум, римські кесарі. А якщо Рим звався Румом, то вони, королі східного Риму, були Румі. Це привело їх до студій над творчістю містика й мудреця Румі, відомого як Джалаледдін Балхі, чиїми цитатами батько з синами перекидалися, мов тенісними м’ячиками: те, чого ти шукаєш, шукає тебе; ти Всесвіт у безпам’ятному танці; оточи себе злою славою; розгортай власний міф; продай свій розум і купи сум’яття; підпали своє життя й шукай тих, хто роздуватиме полум’я і якщо прагнеш зцілитися, дозволь собі занедужати — аж доки ці лікувальні мудрості так їм не обридли, що вони взялися для сміху вигадувати власні: якщо хочеш бути багатим, стань бідним; якщо хтось тебе шукає — це той, кого шукаєш ти; якщо хочеш стати правильно, стань на голові.
Пізніше вони перестали бути Румі й зробилися латинізованими Юліями, синами Цезаря, що самі були або мали стати Цезарями. Це був старовинний рід, який нібито міг простежити свій родовід аж до Александра Великого — котрий, як стверджував Плутарх, був сином самого Зевса, — тож були щонайменше рівнею Юліям-Клавдіям, котрі виводили свою генезу від Юла, сина праведного Енея, троянського принца, а тим самим від Енеєвої матері, богині Венери. Що стосується слова «Цезар», воно мало принаймні чотири варіанти походження. Чи перший Цезар убив caesai, як мавританці називали слона? Чи мав він на голові густе волосся — caesaries? Чи мав сірі очі, oculis caesiis? Чи його ім’я походить від дієслова caedere, розтинати, оскільки народився він шляхом кесаревого розтину?
— Очі в мене не сірі, а мати народила мене природним шляхом, — сказав старий. — І моє волосся, хоч нікуди не поділося, поріділо, і я не вбив жодного слона. До дідька першого Цезаря. Я волію бути Нероном, останнім із них.
— А ми тоді хто? — запитав середній син.
— Ви — мої сини, — відповів, знизавши плечима, патріарх. — Виберіть собі свої імена.
Згодом, коли надійшла пора виїжджати, вони виявили, що старий звелів зробити для них подорожні документи на їхні нові імена, і не здивувалися. Це був чоловік, який вирішував усі питання.
А ось, немов на старовинній світлині, дружина старого — невелика сумна жінка з сивуватим волоссям, зібраним у неохайний кок, і пам’яттю про самокалічення в очах. Цезарева дружина: зобов’язана бути поза підозрою, еге ж, але й приречена на найгіршу роботу в світі.