Увечері 26 листопада щось трапилось у великому домі — якась суперечка між Цезарем і його дружиною, тож вона викликала водія з «мерседесом» і в сум’ятті залишила будинок, вирушивши шукати заспокоєння серед друзів, і таким от чином опинилася в «Надморській вітальні» готелю, оточеного загальною любов’ю, і саме їла сендвічі з огірком і запивала щедро підсолодженим свіжим лаймовим соком, коли всередину увірвалися бойовики, що весело гиготіли під впливом галюцинацій, шалено обертаючи очима в оточенні психоделічних уявних птахів, що пурхали в них над головами, і розпочали вбивчу стрілянину.
І звичайно, що цією країною була Індія, а містом, певна річ, Бомбей, а будинок, звісно ж, був розташований у фешенебельному кварталі Валкешвар на Малабарському пагорбі, і так, звісно ж, ідеться про напад ісламських терористів з Пакистану, організований угрупованням Лашкар-е-Тайба, «Армією правовірних»: спершу на залізничний вокзал, раніше відомий під назвою Термінал Вікторії, або ж Ві-Ті, а сьогодні, як і все інше в Бомбеї/Мумбаї, перейменований на честь героїчного повелителя маратхів Шиваджі, а потім на кав’ярню «Леопольд» у Колабі, готель «Оберон Трайдент», кінотеатр «Метро», лікарню «Кама-енд-Алблесс», Єврейський хабадський центр та готель «Тадж-Магал Палас-енд-Тауер». І, звичайно, — після трьох днів облоги й боїв мати двох старших хлопців Ґолденів (про матір наймолодшого сина скажемо більше згодом) виявилася однією з загиблих.
Коли старий довідався, що його дружина потрапила в пастку в готелі, у нього підкосилися коліна, і він би скотився мармуровими сходами свого мармурового будинку, з мармурової вітальні прямо на мармурову терасу, якби поруч не опинився слуга, що спіймав його; але тоді поруч завжди був якийсь слуга. Старий втримався на ногах, сховав лице в долонях, і тіло його затрусилося від ридання — такого гучного й конвульсивного, що здавалося, ніби глибоко в ньому сидить якась істота й намагається вирватися на волю. До самого кінця нападу він залишався в молитовній позиції на вершині мармурових сходів, відмовляючись їсти й спати, гамселячи себе кулаком у груди, немов професійний плакальник на похороні, і проклинаючи себе. Я не знав, що вона туди подалася, плакав він, я мусив здогадатися, навіщо я її відпустив. У ті дні повітря в місті, навіть у полудень, видавалося темним, неначе кров, темним, неначе дзеркало, і старий побачив у ньому своє відображення, і йому не сподобалось те, що він побачив; а візія ця була настільки потужною, що хлопці також її побачили, і після того, як прийшла лиха звістка, що закінчила все їхнє дотеперішнє життя, і прогулянки у вихідні навколо іподрому в товаристві представників давніх бомбейських родин та новобагатьків, сквош, бридж, плавання, бадмінтон і гольф у клубі «Віллінґдон», акторки-старлетки та гарячий традиційний джаз — усе це щезло назавжди, потонувши в морі смерті, сини пристали на оголошене їм батькове бажання залишити назавжди цей мармуровий палац і це поруйноване розсварене місто, в якому він стояв, а заразом усю цю брудну, корумповану, беззахисну країну, їхнє все, що батько тепер раптово, а може, й не так раптово зненавидів, і вони погодилися дощенту стерти з пам’яті, чим це все було для них, і ким вони були в ньому, і що вони втратили: жінку, на яку нагримав чоловік, накликавши фатальний кінець, і яку двоє синів любили, а пасинок колись так принизив, що вона спробувала накласти на себе руки. Вони витруть цю дошку начисто, створять собі нові ідентичності, перетнуть світ і стануть іншими, ніж були. Вони втечуть із історичного в особисте, і в Новому Світі особисте стане єдиним, чого вони шукатимуть, єдиним, чого вони очікуватимуть, аби стати окремими, індивідуальними, самотніми й самотужки доходити до власного порозуміння зі щоденним життям — поза історією, поза часом, наодинці. Жодному з них не спало на думку, що їхнє рішення було наслідком колосального відчуття, що це їм просто належить, переконання, що вони можуть отак просто відійти від учорашнього дня й перейти в завтрашній, мовби він не належав до того самого тижня, можуть переміститися поза межі пам’яті, коріння, мови й раси в країну самості, зобов’язаної лише самій собі, інакше кажучи — Америку.
Якими ж несправедливими були ми до неї, неживої жінки, пояснюючи її відсутність у Нью-Йорку її невірністю. Якраз її відсутність, її трагедія надавала сенс присутності її родини серед нас. Вона надавала значення цій історії.
Коли померла дружина імператора Нерона Поппея Сабіна, той спалив на похороні стільки ладану, скільки Аравія могла би постачати десять років. Але у випадку Нерона Ґолдена весь ладан світу не зміг би остаточно перебити бридкого запаху.